Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Відпочивають. Є тепло, спокійно й добре. Бось стереже. Стефа дрімає, не сплячи. Крізь примкнені очі море синяви й молодої зелені лісу.
Все ж час вертатись. Бось заїдає щось у кущі, пасе десь траву, штудерно обсовуючи її цвіт із стебла, запиває водою з потока.
Оце на полі більші лови. Бось підходить до дірки в землі, вітрить пильно. Ху, ху, ху — носом. А потім: швидкі босі лапки в рух. Бось порпає дуже зручно й швидко. Босьові, цинамонові лапки викидають прудко землю, ніс риє в глибокому хіднику. Згодом майже пів собаки вміщується в ямі. Увага! По Боськовій спині пробігає нервова хвиля, вона запирається задніми ногами об беріг, ніс стримить глибоко в землю і за хвилинку виринає з землі. Ніс замазаний глиною, у зубах велика, товста миша — мати. Їсть її швидко і зі смаком, тільки хрупають кістки. Вже тільки хвостика видно, вже й його не стало. Бось облизує собі пащу, вертить хвостом, кинувши швидко оком на свою паню. Але ж зараз береться до нової роботи. Бось інженер — знає як біжать підземні тунелі. Вишукує сусідню дірку, гребе швидко. Чи ти — ба? Таж глина зачинає ворушитись в попередній ямці! За хвилину Бось кінчить діло: випорпує мишине гніздо з п’ятьма малими мишенятами й з’їдає їх усі зі смаком. Потім крутьне задом, струсне спиною посипаною глиною та побіжить до потока напитись води. Бось непогано поснідала і тепер рада.
Так, так! Бось уміє собі радити. Її гладкі боки не знають голоду, а її шия ланцюга. І лиха вона й куслива, тож до хати чужий не доступить. Ще й щенят родить двічі в рік. За них господарі дістають потім плуг, квочку, чи які ґаздівські прислуги — собаки, знаєте, добрі ті Босьчині щенята.
А Боська ходить на проходи, лови й грабіжки. Така вона, оця цинамонова Боська в білих панчохах. Прудкі ноги, здорові зуби, сприт та меткість. Надівсе ж відвага. Боська завжди перша нападає та й не відступає. Вона ж мати роду й провідниця голоти, яку веде на псоти й розпусту.
ХХІІ. ДВІ МАТЕРІ
Мімине ліжко було завжди предметом мрій її дітей: як тільки котре побачило порожню свою колиску — там родилися всі діти — вскакувало до неї і смачно засипляло. Як би не було: розкішний сон у маминому ліжку довго не тривав. Хай тільки стара вернеться і загарчить грізно, показуючи свої старечі зуби — кінчиться теплий щенячий спомин і, підібравши під себе хвоста, треба втікати на двір. Зрештою інші діти мають таке саме право до маминого ліжка, як малий Мішенька: хай тільки побачать його там, зараз зводять із ним боротьбу, гаркітню, торганину за вуха й кудли і серед метушні та гризні вибігають усі разом на подвір’я. Правду кажучи, не малі права до маминого ліжка має дочка Боська, що двічі родила в ньому своїх щенят. Але стара незгідлива й дуже вже певна своїх прав. А вже найбільше пересердя, коли до її ліжка влізе кітка. Яким правом?! Вона єдина з, собачого роду не любила котів. Мало це свою причину: кітка, що кормила своїх немовлят, кинулася раз на неї, як тільки ввійшла в хату й ганебно подрапала їй ніс. Чи можна після того любити таких поганих хижаків? Проте інші пси любили обох кіток, з ними виросли й виховались на господарстві. Щур /дурень/ навіть любився в обох, напереміну. Пестив, вилизував, їв і спав з ними, своїм любовним, ніжним скавулінням зануджував раз одну, то знов другу. Йому байдуже, що всі сміються з нього та лають: «Щур дурень, котячий пес». М’яка, тепла, латаста Боя й тигросмуга Фік — власне їй казали «він» — були панями його серця. Любив їх романтичною, ідеальною любов’ю. Ах, Щур дурень, це ж відомо!
Вже підросли ярі жита й хвилювали в теплому, червневому вітрі. Дрібний, гірський вівсик бігав по жовтих скибах, доганяючи один одного. Треба ж було нарадитися, чи скоро прийдеться цвісти? Цвіли картоплі й широким, теплим пахом стелили дорогу літу. А соняшне тепло обіймало запашні, смерекові ліси, пестило молоді руна піль.
Виляглися жовті, малесенькі курчатка. Вони вже навіть тратили соняшну, теплу, ціплячу барву й підстрибували за квочкою, розсіяні серед трав. Стара мати — свиня водила своїх рожевих поросяток, похрунькуючи. Вони бігали так смішно на своїх товстеньких, коротких ніжках, напів підвинувши куці хвостики. Ех! Аж світилися розумні, веселі Босьчині очі! Стрибнути б через огорожу та хоч страху нагнати оцій свинячій сім’ї.