Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Стефа знала батькову точність і його звичай приїздити останнього дня перед першим, до полудня. То ж чекала його звичайно з приємністю. Батько привозив із собою подих гір, звичайно китичку яких квіток — як не було ще в городі, то хоч в’язанку чатини. Пахнула лісом, несла спомин гір. Влітку й восени батько привозив їй її квітки з города. Поклавши свій рукзак і оцю в’язанку, батько виходив на вулицю та дожидав листоноші. Потім, взявши гроші, йшов до міста й купував масу різних речей. Цвяхи, шруби, фарби, лякер, покост… і як усе те звалось, чого він завжди потребував так багато. Потім, навантажений усіми цими речами, приходив до дому й уже за обідом, чи вечерою розказував Стефі про свої справи. Оце треба відмалювати хату з-зовні. В нутрі вже побілили. Ще треба відлякерувати вікна й двері та цілу веранду. З надвору треба хату конче відмалювати, бо дощі змили фарбу. Журився великими видатками, але обіцював собі, що влітку винаймить оці долішні кімнати й все якось покриється. У Львові він був тільки день, чи другий і зараз же спішив до своєї хати. Як і оцей листоноша, так і в Розлучі всі знали його наплечник. Його Старий Пан сам пошив собі з ґаздівського полотна, додаючи до нього жовте, нове реміння. З ним він не розставався, чи то їдучи до Львова, чи теж до Турки, або, як ґазди кажуть «в Турку».
Зараз рано вранці, після приїзду зі Львова, Старий Пан мішав покост і фарбу, розпускав лякер і брався за роботу. Заперезаний Ганиним фартушком, окуляри на носі, кистка в руці. Водив нею по віконних рамах та перехиливши голову, приглядався своїй роботі з задоволенням. При тому говорив до своєї хати:
— Не молода ти вже. Тридцять літ, як на тебе, то багато. Той злодій Пелехович /це майстер, що будував хату/ поставив тебе не з мудрого матеріалу, та й не добре. Бо який з нього майстер? З мене ліпший лякерник. Але тепер я про тебе дбаю, відмалюю тебе, відновлю і ще якось обидвоє житимем. А там, як мене не стане, то вже діти якось хай собі радять.
Його думки спинялися на дітях. Було їх п’ятеро. Найстарший син жив далеко в Польщі й ніколи не приїздив до батька. Там він уже задомовився, на літо кудись у чужі краї з родиною їздив. Йому не цікаво було їздити туди, де відбував вакації малим хлопцем. Наймолодший син знову жив далеко на сході, над Збручем. Був молодим лікарем, мусів пильнувати практики. Але жінка з сином певно приїдуть у літі. Як не цього року, то іншого. З доньок найстарша жила в Варшаві, наймолодша на Лемківщині, тільки одна Стефа залишилася в батьковому мешканні, у Львові.
… — розсіялись діти мої по світі. Що зробити, так вже видно мусить бути. Виховаєш дітей і підуть собі в світ. Но, але Михася приїде: з сином. Це другий внук.
Водив кисткою, білий лякер капав на підлогу й замазував скла на вікнах. Сонце кидало на нього своє проміння і розсівало його райдужними кольорами.
ХХV. ВЛІТКУ
Як і всюди в таких місцевостях, як оце наш Розлуч, влітку життя набирає іншого темпа. Правда на полі усе йде від віків тим самим ладом: сінокоси, жнива. Але до багатьох сіл, а головно в горах приїздять в літі люди з міст на відпочинок. А вже в Розлучі рух такий!
Спершу приїздять чоловіки, чи теж чоловіки з жінками, оглядають хати й винаймають мешкання на літо. Тут уже на зупинці чекають їх посередники, або самі господарі: — Пан потшебує мешканя? Дам пану бардзо ладне. Ілє тшеба єден, два, тши покоє? Бліско ґосціньца, чи под лясем? Такі й багато інших питань ви чуєте на зупинці. Це шваби, або жиди. Виходять на зупинку теж і ґазди, але вони статочні, держаться оподалік від оцього торгу. Дехто з них фірманить. А вже, як там пани схочуть винаймити у ґазди, то чому ні. В нас і у ґаздів файні хати. — Але у ґаздів винаймають звичайно аж пізно: тоді коли вже всі кращі доми в літнищі зайняті, або коли хтось шукає дешевішої хати, бо відома річ у ґаздів та й на селі інша справа, як у місті — між швабами й жидами.
Згодом приїздять уже й сім’ї. Поїзди стоять довше, вивантажують пакунки. Там коші, скрині, мішки. Безліч! Дехто їде навіть з ліжками, матрацами. Тут щітка стримить, з-поза сітки ліжка, там мітла виглядає з-поміж матраців. Подушки, перини, домашній посуд. Та бо у нас не так по панськи, як десь у великих літнищах, у славних і дорогих пансіонах. До нас не їдуть багачі, найбільше їде такої собі урядничої інтелігенції, та ще й з багатьма дітьми. Є багато лісу, є де бігати, ягоди, гриби й життя не таке дороге, як десь у Яремчу, чи Ворохті.