Попід Кичерами та над потоком

— А вам хто каже, що не припинаю? Альо дивіть, буда та й ланцок. Ци я тому винна, що сука зірвалася? Чей не буду цілу ніч коло собаки сідіти та й дивитися, ци сідить в буді ци ні.

— Ая припинаєте! Там колись не колись, а на ніч таки пускаєте. А тото вже не одному мені, а люди скрізь нарікають на вашу собаку. Але вже мені того досить! Піду тай заскаржу, бо такого права нема, щоби челядина пси кусали.

Як тільки ґазда згадав скаргу й суд. Ганя попадала в лють і розпускала рота надобре. На її крик Старий Пан підходив до вікна й кликав:

— Ганю, Ганю! Що там? Чого ти так розкричалася? — Привик, що Ганка лається з усіма, ну тай йому не жалує.

От тоді вже Ганя висипала своє. Але Старий Пан виходив до ґазди, запрошував його сісти на лавочці під хатою, оглядав рану, йодинував її, давав додому якоїсь масти. Вже ця дбайливість примирювала ґазду, а знахарське знання старого, сивовусого господаря наповнювало пошаною. До того ж ввічливість…

Звичайно Старий Пан випитував про новини в селі, разом з ґаздою журився погодою і врожаєм і разом з ним, як і з усіма селянами, обговорював громадські справи. Оце тісне зжиття з селом та загально знана його прихильність і доброта швидко примирювали пошкодованого. Серед балачки він забував свої втрати, коли ж Старий Пан обіцяв восені дати за Босьчину злосливість кошик яблук для дітей, ґазда признавав, що все це «байки», що портки були старі, та лата в латі, а шкуру Боська ледве зубом зашкрябнула. Портки жінка зашиє, рану пан залікував, а що до собаки…

— Та то файна собака. Нема що казати. І зла, куслива й брехлива. Такої собаки треба в саді. Коби ж її так якось в’язати, щоб людий не кусала. А ту знов не знати, що панові радити. Бо то собаки на ланцку ніхто не вдержить. Пес, то що інше. То псяча служба на ланцку. А собака гонить і щенят родить і годує. Ні, то не до ланцка. Може би так де роздобути такого файного, ґаздівського пса?

Тут уже в розмову встрявала Ганя і звичайно присікалася до господаря:

— Та бо я тиж казала, щоби Боськи не лишати. Альо Цигана пан дали й Андрій має з него доброго пса. Всі хати в Гришівці він один пильнує як день так ніч на ланцку. А злий! А то-то до чого? Тільки гнати.

— Дайно спокій, Ганю, — вже зачинав злоститись Старий Пан. — Боська моя собачка, вона мені потрібна в саді й я її не проміняв би за іншого пса. Автім: Боська певно буде незадовго мати малі, залишимо її сина й, якщо вдасться в маму, буде добрий пес. Боська мені, а ти собі пса.