Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Попадалось їй зате лайки від Старого Пана:
— Ти розбишачко, ти хижачко одна! То тобі мало мишей? То мало тобі в мене молока й інших добрих харчів і ти мусиш жерти пташок?! — Та даремні були слова, даремні погрози. Відобрати добичі Боя ніяк не дозволювала; її гострі зуби цупко держали добичу, а грізний воркіт остерігав кожного, що в Бої ще й сильні пазурі й що своїх ловецьких прав вона вміє боронити.
Так от, Боя-ловець володіла неподільно на Кичері. Здавалось, що вона жила й панувала над землею. Її місце було завжди доволі високо: на печі, на деревах, на стайні, на горищі. По землі вона пробігала швидко й шибала в картоплиння або жито, щоб за хвилину виринути під лісом. Інколи ж тільки йшла обережно й розважно, розглядаючи пильно й надслухуючи чуйно. Вітрила тоді звичайно пригоди й роздумувала свої ловецькі пляни.
Проте, хоч який був з Бої хижак — вона була мила, лагідна й ласкава. Найбільше любила свого пана. Вранці підходила до його ліжка й муркала примирливо, прохаючи ніжно, щоб узяв її до теплого ліжка. Тоді пан брав її, пестив, вона вилизувалась після нічних пригод і смачно засипляла. Звісно, таке не тривало надто довго.
— Спи, Кеку, спи! — приговорював пан — а то встане старе, недобре Ганчисько, як розкриє рота, як візьме якого ремінця! Будеш, небоже, втікати!
— Певно, що візьму! Щоб пан знали! — відгрожувалась Ганя, — пан то до ліжка й собак і котів. А вони носять і бруд і блохи.
Бойочка любила свого пана.
В полуднє, як тільки роздавався гомін посуду. Боя відкілясь з’являлася в хаті. Як дух вона виринала знечев’я й невідомо відкіля. Мр, мр! — зголошувалась ідучи пружкими легкими кроками до панового стола. Швидко сиділа на краєчку стола, й, підобравши під себе лапочки, дивилась вузенькими щілинками зіниць і співала собі стиха відвічну пісоньку котячого голоду… М’ясо лоскотало її ніздря, і вона вже не могла довше ждати, півсонно приспівуючи, тільки вставала й тручала пана лобиком у лікоть, примилюючись ніжно. Тоді вже їй перепадалось дещо смачне. Інколи ж обережно й зручно сягала лапкою на його тарілку й виловлювала відтіля який смачний кусок, знаючи, що пан добрий і поза тим, що насварить, нічого їй не грозить.
Після обіду Боя спала звичайно десь у теплі. Зате сумерком вона прокидалась і разом із своїм паном виходила до саду. Йшли собі тоді обоє стежочками, пан з своїм буком, а Боя, гордо піднісши хвоста й чуйно настороживши уха. Найчастіше вона бігла наперед пана, оглядаючись, чи йде за нею, й покликувала його ніжним котячим кличем. Міжтим підстрибувала за нічними нетлями, пасла якесь зілля, ловила комах. Бувало, що видрапувалась дуже швидко й зручно на деревцята й причаївшись на гілці, ждала аж пан зблизиться. Тоді випростовувалась нагло й ловила його лапкою за вуса, або за дашок кашкета.
— Ах! Як пан настрашився свого Кецлика! — сміявся Старий Пан і гладив Бою, по пружкій спині, або лоскотав її під борідку. Ці пестощі були Бої до вподоби й зараз таки збігала вона з дерева, щоб за декількома стрибками повторити свою гру з другого дерева. Це була звичайна Боїна забава з Старим Паном. І, з роками, хоч уже була «стара», вона не забувала цієї гри.
Ще одну привичку мала Боя і за неї Старий Пан любив свого Кека найбільше. Панові доводилось часто від’їздити залізницею. Якимось способом у хаті всі розуміли, що пан не йде в село, тільки збирається їхати. Пси обнюхували його обуву й одяг, що певно пахнув залізницею і занепокоювались. Вони вибігали на подвір’я або ховались денебудь у городі, дожидаючи. Коли ж пан появився на стежці, бігли з ним на зупинку. Боячись, щоб не попали під поїзд, казав Старий Пан їх замикати.
— Ганю, прив’яжи но псів!, або хоч їх зачини в хаті — гукав, хвилюючись.
От тоді починалась метушня, ловлення, накази, свистання і скавуління. З хати пан виходив, як уже пси були зачинені. Звісно, часом не вдавалось когонебудь зловити, а ще як до компанії прибув Шур і Мішенька. Хтонебудь таки викрадався і біг з паном на станцію.
Якби не було: ніколи не бракло на стежці Бої. Вона йшла з паном моторно й гордо, але залишалась завжди перед станцією, поринаючи тут у житах.
Коли ж пан повертався, направду невідомо вже, відкіля Боя це знала. Вона сиділа завжди на яблінці, біля фіртки й відтіля вітала свого пана, зачіпаючи його лапкою і ніжно муркотячи. Пан тішився завжди, що знову є в себе, що «вирвався з проклятого міста», як нарікав звичайно. І тішився, що дожидав його «Кек», і пестив його ніжно. А потім обпадала його собачня з радісним скавулінням та гаркітнею і на неї Боя поглядала з свого дерева трохи згорда й трохи поблажливо.