Попід Кичерами та над потоком

— Підеш до ліса? — шепче Стефа ледве чутно.

О! Бось знає, що значить «підеш» і «ліс». Підривається на прудкі ніжки в білих панчохах, підбігає, викидає передні ноги на паню, теплим язиком лиже по руках. Хвіст скручений у файку вертиться разом з задною частиною тіла.

У ліс! У ліс!

Проходять біля буди Мімі й Щура. Боська навмисне звільнює кроку. Вони скавучать і просять: так радо побігти б у ліс! Такі сумні в них очі! Але Боська сміється з них, просто їм у вічі. Її карі очиська сміються з них цілою радістю собачого сміху, паща сміється червоним рухливим язиком і білими зубами. Підбігла, черкнула Мішу за кудла. Щура тронула носом, мабуть щось сказала йому, бо заскавулів, скулився і застидався. Тоді підстрибнула та, крутьнувши задом, побігла в трави й жита.

По дорозі неодне цікаве. Птахів Боська вже не гонить. Вона знає, що це щеняча забава, негідна старшого пса. Їх не зловить, а брехати на них зайва річ. Це забава добра для малого Міші. Отак заєць — інше діло. Той хоч не полетить в небо. Його можна гнати з Кичери на Кізявицю, вправді не зловити, але ужити насолоди ловів і погоні й вернутися з розсміяною пащею і злобними, гарячими очима та виваленим язиком.

О! Так, заєць — інше діло!

Йде якийсь хлопець. Боська прискакує до нього, бреше завзято. Мусів пробувати з нею діло — камінням. Прискакує зручно та скрутивши в бік малий лобик: хап білими зубами за ногу! Хлопець кричить. Кричить і Стефа:

— Бось, Бось! Тут! Зараз мені тут! Чуєш?!

Нерадо покидає старі розрахунки. Вправді, ще зпереду бреше, але задом крутить. Знак що почула й зрозуміла. Боська складається з двох частин: передня бреше й кусає, задня з обарінком хвоста ввічлива, весела й послушна.

Ех! Боська розбишачка й лайдачка!

У лісі…

Боська щарить між кущами, нюхтить, чхає, час до часу загарчить. Але їй відомий кожний кущик і кожна стежечка. Так часто Стефа питає в неї:

— Босю, де стежка?

Бось тільки зачує, побігла, стежка знайшлась. Так часто приходиться Бося радитись в неодній справі, головно проходів, чи пролазів, камінням через потік, містків і зрубаних пнів серед дороги. Вона все знає. О! Бось волоцюга й хитрунка, вона б не знала!

На вершку. Шумлять смереки й танцює вітер. Два яструби кружляють низько понад смереками. Полові крила рівно на боки. Пливуть, кружляють. Шукають — чатують звисока. Боська щирить зуби, погаркує грізно. Яструби поринають у зелень лісу, а Бось у гущавину ялівців. Їм ніякого діла до себе. Про те цвірінькають пташки й дятель з червоною камізелькою і в смокінгу вистукує дзьобом.

Відпочинок. Стефа шукає сонця, Бось тіні. Лягає близько своєї пані, але під кущем ялівцю, примикає очі в подовжні, чорні пружки, з пащі звісила язика й сапає голосно як машина. Але вуха чуйно насторожені, вони вловлюють кожен звук у лісі. Бось наче дрімає. Але нагло перестає сапати, замикає пащу й розплющує очі. На мить, щоб послухати. Вуха й ніздрі працюють. Видно нічого немає цікавого, бо Бось знову сопе й відпочиває. Рожевий язик раз уліво то знову вправо.

Час до часу Бось встає, підходить до Стефи, обнюхує її та тручає вогким носом. Рад би лизнути. Її очі питають: чи не пішли б ми в долину? Тут ні нахідки, ні ловів. А ще сонце пече. — Стефа гладить розумний лоб своєї «лайдачки», поклепує її гладкі боки й каже, що їй тут добре. Бось розуміє. Крутьне задом, вертьне хвостом і знову лягає в кущ. Під її опікою Стефа задрімує спокійно. Бось час до часу встає, обходить вершок гори, шарить по кущах і заспокоєна вертається під свій кущ.