Без дозволу на розслідування

— То як відпочивається? — Горак лукаво, а може, мені здалося, глипнув з-під кошлатих брів і поклав черепицю на стос.

Звідкіля йому відомо, що я у відпустці? Невже сказав Василь, довідавшись від Олі?

— Нормально, — я задер голову, щоб краще його бачити, і відчув незручність. — На мене теж чекає така робота.

— Зволікати не слід, — поважно мовив дядько. — Після жнив завсіди дощить.

Значить: Сава Архипович з ним говорив. А може, Балюк?.. Відчув, як по пальцях потекло морозиво, і мені довелося хутко його лизнути, бо в другій руці тримав теку із справами і ніяк було дістати хустинку.

— Еге, Арсене Федоровичу, не зволікай, — повторив дядько Гаврило, беручи у Василя черепицюі тим даючи зрозуміти, що розмову закінчено і йому ніколи правити теревені.

Я пішов, картаючи себе, що спокусився морозивом, наче ніколи його не куштував. Позаду затарахкала бляха, немов бубон. Оглянувся — рудоголовий Василь тримав лист жерсті і гатив по ньому кулаком, вигинаючись, мов у танці. Горак замахнувся на нього дерев'яним молотком, і Хавара відсахнувся, перестав викаблучуватись. А батько Миколи делікатний чоловік. І я подумав, що незабаром доведеться сидіти з ним за одним столом. Батько!.. Я ніколи ні до кого так не звертався. А чи стане мені Сава Архипович, досі чужий чоловік, бухгалтер райкомунгоспу, рідним? Що я, взагалі, до нього відчуваю? Поки що повагу й незрозумілий острах, як, мабуть, кожен хлопець до батька дівчини, яку покохав.

Обігнув мурований паркан маслозаводу і за ним побачив зелений дах з їжакуватою антеною на тичці. Якось з Великошичем заїжджав до Кедровського і запам'ятав, де він жив. Відчинив хвіртку на тугій пружині — десь калатнув дзвоник. З хліва викотився Платон Сидорович у майці, з окулярами на носі.

— А, це ти! Заходь, — зраділо мовив, йдучи навстріч. — Давно до мене наші не заглядали, — не то дорікнув, не то пожартував, міцно тиснучи руку.

— Робота, Платоне Сидоровичу.

— Звісно, голубе, поки що наш брат не дрімає, — доброзичливо погодився, оглядаючи мене маленькими меткими очима. — Але про роботу опісля. Спочатку я тобі дещо покажу, — і змовницьки підморгнув.

Він узяв мене попідруч, нижчий на голову, але вдвоє ширший, і я покотився з ним до хліва. В хліві горіло світло. На побілених стінах висіли різного розміру рамки, полички, підставки, хлібниці і ще якісь чудернацькі витвори. Ажурні, тендітні, зроблені зі смаком, пофарбовані й полаковані, вони полискували, ніби на виставці чи в магазині сувенірів. Кедровський був гордовитий і задоволений.

— Га? — не втерпів і кивнув на вироби.

— І це ви самі? — не повірив я, глипнувши на його грубі пальці.

— Атож! Ось цим струментом, — узяв з верстака, заставленого диктом, дощечками та пляшечками, лобзика. — Все ним.

— Ох і майстер ви! — захоплено сказав я. — Гріх таку красу тут тримати.

— А я не тримаю, — усміхнувся Кедровський. — Перед Жовтневими святами розсилаю онукам, дітям, друзям. Ти сідай, — і сам теж присів па березову колодку. — Коли вийшов на пенсію, думав здурію: завжди бракувало часу, а це не знаєш, куди його подіти. Чого тільки я не перепробував! І рибалив, і в мисливці подався, і гриби збирав, і громадськими справами займався, і книжки читав, а час повзе, мов черепаха. А тепер, віриш, день минає, як мить одна: ранок — вечір, ранок — вечір… Ото зазідалегідь шукай собі заняття. Для пенсіонера бездіяльність — передчасна смерть.