Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
Чи довго пливли на човні, Макар не пам’ятав, але одного вечора дід не причалив до берега, не зупинився на ночівлю. Човен продовжував долати сріблясту гладінь сплячої річки, залишаючи за кормою піняво-рухливий слід та глухе відлуння двигуна, що рівно стукотів, порушуючи тишу. Хлопчаки непомітно заснули на руках матерів, а прокинулися в незнайомій кімнаті.
– Ура-а-а, Льонько! Ур-ра-а-а! – термосив Макар товариша. – Ліс закінчився-а-а! Закінчився-а-а! Ур-ра-а-а!!!
Вискочивши на ґанок, хлопці замовкли, позадкували в сіни на крок-другий, а очі, що блищали, вмить погасли: невелике подвір’я оточувала уже знайома похмуро-зелена безкінечність, де навіть опівдні панує напівтемрява.
Спочатку міським хлопчакам було незвично: будинок одягнений у дерев’яне мереживо, ніби казковий, і називався, як у російській казці, – «ізбою», щоправда, без курячої ніжки, але з вікнами і дверима та з розфарбованим півнем над дахом. Дерев’яний птах оживав від найменшого подиху вітерця; здавалося, ще мить – і заллється пташина на весь голос у радісному «ку-ку-рі-ку-у-у»; уперше хлопчаки почули слово «сіни» й не могли звикнути, що кімната – горниця, «полати», туєса, ухвати і ще багато незнайомих речей, а якщо і знайомих, то називають їх зовсім не по-міському; а замість квітів і вази на столі в глечику – гілка куща з білосніжними квітами. «Таволга», – з незрозумілою теплотою і гордістю пояснила бабуся. А таких кущів довкола – за день не обійти.
Спочатку через гнус хлопці зайвий раз не ходили в тайгу, яку в перші тижні називали лісом, але з часом непомітно до всього пристосувалися, потім зовсім призвичаїлися і щодня забиралися все далі й надовше в її таємничі хащі. Малина, гриби – в місті матері приносили їх із ринку, а тут дарунки природи рясніли за огорожею. Саме тут і нові, досі небачені ягоди: лохина, морошка, чорниця. Багато на новому місці було незрозумілого, незнайомого. Навіть комарі зовсім не такі, як у них: завжди голодні, люті-прелюті, ніде від них спасу немає, а паути…[14] Та страшніша за комарів і ґедзів – мошкара. Вечорами хлопчаки поверталися додому перемазані, обвішані блакитними бородами соснового лишайника.
Привільно жили друзі на новому місці, а головне – не розлучалися. Мати Льонька довго не погоджувалася залишатися у «ведмежому куті», де немає кінотеатру, бібліотеки, а вже про перукарню… Катерина Юріївна лише тяжко зітхала.
– Але зрозумій, Галю, ми здичавіємо в цьому ведмежому куті, – вибравши мить, коли в горниці не було господарів, переконувала модниця, роздивляючись себе в невеликому дзеркальці. – Це ж не примха, не забаганка. Я не можу навіть причесатися по-людськи.
– А де будемо жити в чужому місті? Чужі люди! Та й із продуктами, Катюшо, сама знаєш, як. Війна…
– Люди ж живуть! Не ми одні в такому становищі! – гарячкувала мати Льонька. – Фронтовий атестат є. Викрутимося якось.
Це була правда. Але від’їжджати Галина Василівна не збиралася. Головне, вона обіцяла чоловікові перечекати вій-ну тут. У його батьків. Важко звикаючи до нового місця, завжди почувалася ніяково з незнайомими людьми. Вона і в мирний час не могла постояти за себе, а в такі страшні дні й поготів не зуміє. Але що відповісти подрузі? Мовчання ставало нестерпним.
– Як хочеш. Я їду. – Катерина Юріївна склала в сумочку жіночі дрібнички зі столика, потім почала вкладати речі у валізу.
– Мамочко-о-о, мамочко-о-о, я не хочу без Макарки… Не хо-очу-у-у-у…
– І я не можу без Льонька…
Хлопці уважно прислухалися до розмови матерів, а зараз, помітивши, як вони перезирнулися, дружно заревіли, розмазуючи кулачатами сльози. Сльози дітей для Галини Василівни були важливішими від найвагоміших доказів. Зараз вона жалкувала, що дала слово чоловікові.
– Ми недовго залишимося тут. Скоро війна закінчиться, – навела свій останній довід Галина Василівна. – Та й старі образяться.
– Тим більше, якщо недовго – проживемо як-небудь, – наполягала Катерина Юріївна.
Такої твердої непохитності від завжди поступливої приятельки не чекала. Та й звикла завжди і в усьому чинити по-своєму. Голос жінки затремтів, але звучав рішуче і твердо.
– Що ж, дуже шкода – одна поїду…
– Твоя справа, Катюшо, – голос Галини Василівни на відміну від голосу подруги прозвучав зовсім тихо, рівно, але в цій спокійності Катерина Юріївна відчула непохитну твердість прийнятого рішення.
14
Паути – ґедзі в тайзі (ред.).