Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
Раніше за всіх із керівництва табору капітан довідався про бойовище, але вичікував. Хай лупцюють один одного. Ось вона велика й мудра, проста правда Сталіна: злочинний світ зживе сам себе. Зживе, обов’язково зживе, нікуди не подінеться. Певно, і сьогодні хтось когось пришиє, а бур і шізо наб’ють під зав’язку. Люто ненавидів Бугров зеків, а особливо поліцаїв, бандерівців та іншу сволоту, що слугувала фашистам. «Лютий» – начальник режиму пишався прізвиськом, яким нагородили зеки, пишався, наче бойовою нагородою, і намагався його виправдати.
Усіх, хто вискочив на вахту, перевели в інший табір, а Булаха, Макара, Верблюда та інших заводіяк посадили до карцеру.
Із почуттям виконаного обов’язку Бугров відправляв до кам’яного мішка порушників режиму, заздалегідь знаючи, хто і як сприйме покарання. Булах та Макар промовчали. Верблюд удавав ображено-постраждалого. Інші – жартували, хоча розуміли, що жодні слова не змінять рішення капітана.
Бугров оцінюючим поглядом облив Сивого, зважуючи на невидимих вагах провину зека. До сьогодні капітан не знав, точніше, не помічав малорослого, акуратного чоловічка. Та й навіщо помічати. Сумирний, завжди намагається норму виконувати, не потрапляти зайвий раз на очі керівництву табору і блатним. Побачить тих або тих – оченятами шмиг-шмиг, мов загнана в куток котярою миша, яка шукає рятівну щілину. На вигляд мишеня мишеням, помилково потрапив, хоч додому відпускай, а стаття найворожіша: п’ятдесят восьма та й не з одним пунктом-доважком. Скільки років у чужій шкурі ходив, а сьогодні показав себе в усій красі. Враженя – воно, виявляється, і є враженя.
– Що ж ти, голубе-сизокриле, режим порушуєш? – сам не знаючи чому, заговорив Бугров. – Бійка ж із твоєї милості розпочалася. Як не крути – карцер світить.
– Що світить, то світить, – у голосі Сивого вчувалася нетерпляча непокірність. – Ви, громадянине начальнику, тільки фотографію віддайте.
– Фотографію? – Капітан покосився на знімок жінки.
– Це дружина! Розумієте, моя дружина!
– Ваша дружина, – задумливо повторив Бугров, не помічаючи, що заговорив із зеком на «ви», ніби рівний із рівним. Лише відчув, що раптом зіпсував піднесений настрій, чого раніше ніколи не траплялося, коли визначав покарання порушникам режиму.
– Я вас дуже прошу, громадянине начальнику, – Сивий благав, але в голосі не чулося улесливих ноток. – Верблюд – покидьок. Відібрав фотографію, щоб познущатися, принизити мене, показати свою владу… Або для закутка… Але вам! Вам навіщо фотографія?!
– Фотографія… Фотографія, – роздратовано повторив Бугров, поводячи плечима від згадки про закуток. – Фотографію відбирати інструкція забороняє. Але ж і бійку вчиняти через ту ж фотографію забороняє. І яку бійку. Не бійка – льодове бойовище! За таку січу – за всіма статтями карцер. А це, голубе-сизокриле, вже зовсім інша стаття. І ого-го який доважок до терміну.
– Не стримався, громадянине начальнику. Та й як стриматися, коли похітливі пальці… – голос Сивого затремтів. – Коли пальцями по обличчю її, по обличчю… Ніби не по фотографії – наяву…
– Та ви заспокойтесь. У вас… – Капітан ніби спіткнувся об слово і замовк, дивуючись, чому звертається до зека на «ви», довго розмовляє з «капелюхом» п’ятдесят восьмого розміру. Можна подумати, що він не начальник режиму, а замполіт, який полюбляє розводити філософію там, де й комару все зрозуміло. – Гарна у вас дружина. Славна жінка.
– Не жінка – янгол-охоронець, – голос Сивого знову затремтів. Сам не розумів, як вихопилися сокровенні слова в розмові з людиною в погонах, яка (про це знав увесь табір) не відає жалю ні до кримінальників, ні до політичних, і недаремно має прізвисько «Лютий». – Якби не діти й не дружина… Якби не вона… Не вона… Давно на «запрєтку»…
Сивий замовк і не відводив погляду від руки капітана, який обережно тримав світлину.
– Так-так, я вас розумію. – Бугров повертав під світлом настільної лампи заяложену, зім’яту в кутах фотографію, силкуючись щось згадати або зрозуміти. Те, що розповів Сивий, збігалося з показаннями інших зеків і доносами «шісток».
– Усе, що хочете: карцер, новий термін. – Здавалося, Сивий навіть підріс. – Тільки віддайте фотографію! Ви чуєте… Віддайте!
– Так-так, віддай-Т-Е, – протягнувши склад, Бугров замовк.
Останні два звуки, ніби відокремилися від слова, заживши самостійним життям, пояснили, чому під час розмови поступово зростало зніяковіння. Ці ж звуки підказали про внутрішню культуру і вихованість людини, яка стояла перед ним, якщо вона в такому пеклі під час смертельної сутички зверталася до покидька на «ви». Бугров ледь помітно повів плечима, як роблять, пірнаючи взимку в ополонку. У душі щось зрушилось, і він уперше в житті подивився на зека, як на звичайну, вільну людину, з якою зустрівся випадково на пляжі або в товариша за столом.