Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
Наука Макарові, вочевидь, пішла на користь: без нагадувань заготовляв у кожній зимарці дрова та берестину, поповнював запас продуктів та особливо турбувався про сірники. Сам же в тайгу без кресала і двох коробок, загорнутих у гуму, не виходив. Усім тайговим премудростям хлопчина навчав і сестричку, а та виявилася на диво здібною ученицею.
Старий задоволено посміхався, кректав і, сидячи біля багаття, інколи говорив онукам з якимось благоговінням: «Тайбола! Вона і є тайга! Вона – мудра. І закони сама встановлює. Її не обкрутиш круг пальця. Ви, баламути, не кваптеся хутко. Не беріть наскоком. Більше приглядайтеся, запам’ятовуйте. Настане час – тайбола сама відкриється і заговорить. Вона тільки з вигляду і для чужинця без’язика…»
Мовчки слухали онуки старого тайговика, але ловили кожне слово; і не було більшої радості, як разом із дідом наглядати за ділянкою. Він знав кожне дерево і будь-яку ковбаню. Через кілька років зелені тайни відкрилися Макарові, а трохи пізніше й Женьці, ніби раптом почали дивитися на світ крізь збільшувальне скло. Тепер розуміли улюблену приказку мисливця: «У тайзі далеко видно – тільки треба очі ширше відкривати…» А раніше всі дивувалися, як же Лішак щось бачить за навислими, наче ялиновий мох, бровами, з яких, як із глибоких нір, ледь помітно блищали всевидящі зіниці. Дідових очей онук ніколи повністю не бачив: не знав, великі вони чи маленькі? якого кольору? Щоправда, після свого блукання тайгою Макар трохи засумнівався у всезнайстві діда, мовляв, знає-знає, а його упустив – ще трохи – і замерзнув би в тайзі, але що далі тривала розмова, то більше закрадався сумнів у своїй правоті.
– Кажеш, у хатинці ночував, – повторив старий, потім посміхнувся у бороду, додав: – Я так і пояснив мамці та Тарасівні, мовляв, наш Макарчик – хлопець уже самостійний. Нічого мокроту розводити.
– У хатинці. У зимарці, що поблизу Далекого озера, – підтвердив Макар уже біля дверей.
Залишатися в горниці не міг – соромно.
– А з внучки звання «Жека» знімаю, через те, що сирість розводила більше за всіх, – виніс тайговик вирок, підморгуючи онукові.
Женька відмахнулася від діда, немов його слова і не стосувалися її. Дівчинка прилипла до названого брата, наче її цвяхами до нього прибили, і кілька днів не відходила ні на крок та все підкладала братові кращі шматочки. Від цуценячої відданості Макар ніяковів та ледь стримував тремтіння в голосі.
Більше про ті дні Федір Корнійович не згадував, а Макар тим паче. З року в рік хлопчина ставав мовчазнішим, стриманішим і вже давно не підсміювався над дідом, а сам міг півдня стежити за родиною бобрів та розповідати, як звірки перевалюються на коротких передніх лапках, снують берегом, риють довжелезні канави чи на мілководді зі скріп-лених мулом гілок діловито будують хатки, здалеку чимось схожі на величезні мурашники.
– Місце тут глухе, тихе – може, і приживуться в наших краях, – пояснював дід років п’ять тому, коли випускав навесні сім’ю бобрів на Далекому озері. – Звірок сам по собі цінний, та й потішний. Дивись, не тільки користь людям буде, але й краси тутешнім місцям додадуть…
– Здоровенні стали. Гладкі – пуда на півтора, а той на всі два потягнуть…
Полюбив Макар Далеке озеро, і хоч не близький шлях, але часто-густо вирушав провідувати бобрів та білосніжних, схожих на фрегатів лебедів. Ледь розпушивши крила, вони неквапливо плавали на озері сімейною флотилією, час від часу величаво занурювали у воду виточені голівки. Але особливо припали до душі весняні весілля птахів. Юнак ховався в кущах, задивлявся, як лебеді розбивалися на пари, пестили один одного дотиком крил і збитою хвилею; потім спліталися гнучкими шиями і, з’єднуючи в поцілунку жовтуваті з чорними плямами на кінцях дзьоби, надовго завмирали…
А одного разу разом із Жекою пощастило підгледіти перший приліт лебедів. Птахи з’явилися несподівано, з боку сонця. Діти ледь встигли сховатися за купою хмизу. Пара довго кружляла над озером, потім зробила над хатинкою і тайгою один захід від зимарки навколо водойми, другий; серце тьохнуло – злякали птахів, але лебеді знову закружляли над озером, роздивлялися напівоголені береги і «живу» крижину посередині озера. Політ птахів сповільнювався, пара знизилася, і долинув свист повітря під широкими помахами крил; несподівано тайга відгукнулася радісним клекотом, трубний клич повторився – птахи, виснажені довгою дорогою, важко вдарилися об воду…
Час летів. Із кожним роком старий усе більше довіряв онукам. Інколи, коли його ламали давні рани, Макар із Жекою об’їжджали кордон. У такі дні хлопець відчував себе дорослим, відповідальним за велику й важливу справу та за майбутнє малої, що наслідувала його в усьому і завжди. Повертався додому під вечір, поважно доповідав дідові про побачене. Жека підтверджувала сказане кивком голови або фразою: «Та точно, та точно».