Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
Війна… Дорослі страждали, ходили розгублено-пригніченими, а Макар із друзями переживали кращі свої часи. Льонько запропонував податися на фронт, і Петько прискорено навчав усіх стріляти з лука. Фашисти й не знатимуть, звідки смерть приходить… Стріли – не кулі, не викриють стрільця. Хлопчаки сушили сухарі, запасалися копченою ковбасою, ножами, дістали казан та компас і весь вільний час проводили біля старого береста, тренуючись зі стрільби по плакату з Гітлером. Петько на спір потрапляв стрілою в око, ніс, та й у хлопців із кожним днем стріли лягали кучніше, ближче одна до одної.
Війна багатьох зігнала з насиджених місць. Щоправда, втечу із села, де жила бабуся, Макар не запам’ятав. Пам’ятає прощання з Андрієм та Петьком, що довго йшли дорогою, поспішаючи назустріч червоному сонцю; пам’ятає, що мучили спрага й голод.
«Потерпи, Макарчику, потерпи», – благала мати і, повертаючись, прискорювала крок, ніби за ними хтось гнався. А позаду – нічого лихого; перевіряв, часто озираючись: поспішали слідом перелякані й похмурі діти, жінки та старі; лише інколи далеко позаду щось важко гухало, гриміло. Потім штовханина через міст біля незнайомої річки, де під час бомбардування вони загубилися з Льоньком і зустрілися з Женькою. Літаки зникли. Маля заплакало, а жінка, з якою ховалися під кущем, не рухалася. Незнайомка лише прошепотіла: «Женька Різно…» і застигла зі спрямованим назавжди поглядом у голубінь неба. Не вірячи в невідворотне, Макар лише витиснув: «Ма-м» і захлинувся в невимовному крику.
Із Льоньком вони зустрілися вже на іншому березі. В місті. На вокзалі. Такого лементу й штовханини не бувало на ринку. А ще черги! Черги безкінечні, галасливі, пістряві; черги за квитками, хлібом і навіть за водою.
Нарешті Макар та Льонько разом із матерями і Женькою втиснулися в задушливу теплушку. Щоранку хлопців будило сонце. Ласкаве й нежарке, схоже на мідний таз, у якому матері до війни варили на зиму варення; воно зазирало у вікно, а на зупинках – у відчинені двері вагона; але поступово, підіймаючись вище, сонце зменшувалося, чомусь ставало вогненно-білим, злим, розжарювало нестерпно вагон і лише під вечір зникало десь у хвості потягу. Так повторювалося день у день. У вагоні ставало спекотніше, ніби вони наближалися до сонця…
І раптом річка й ліс… Коли і де біженців зустрів дід, Макар не пам’ятав, але старий і ліс одночасно увійшли в його свідомість і стали неподільними, як світло і тінь. Ліс був майже такий самий задушливий, як вагон, лише похмурий, незрозумілий, навіть страшний, особливо увечері.
«Стоп-конотоп, – у сутінках завжди промовляв старий, озираючись, щоб вибрати краще місце, і додавав: – Тута і заночовничаємо. Місце височеньке. Хлопчаки ягодою побалують…»
Човен, «розмовляючи» днищем із піском, причалював до берега. Дорослі збирали паливо для багаття, готували вечерю, а Макар із Льоньком, вигукуючи, бігали наввипередки і, поки не стемніло, ласували ягодами. А темрява підкрадалася неспішно. Спочатку вона, ледве чутно зітхаючи, вешталася між золотавими стовбурами і чаїлася в підліску, але з останніми променями сонця припадала до землі, виповзала з нетрів і опускалася з-під темного навісу сплетіння гілок. Руки хлопчаків рідше торкалися ягід, а очі тривожно озиралися навкруги.
– А я вже наївся, – першим зазвичай не витримував Макар.
– Та й я набив черевце, – відповідав Льонько, зриваючи, як і друг, жменьку ягід для Женьки. Маля ще не ходило, але вже розуміло: ягоди – ласощі.
Хлопці притихали, задкували до берега. Темрява на деякий час відступала, але що яскравіше палав вогонь, то ближче вона підбиралася до багаття, наливалася чорнотою, шипіла зі злом, погрожуючи з усіх боків величезними волохатими лапищами. Якщо дід відходив від вогнища, темрява миттєво ковтала його, ніби старого й не існувало. Макар тісніше тулився до матері і, не дихаючи, завмирав, дивився одним оком у темряву, але як не вдивлявся, не вслухався, в лісі було спокійно. Лише набридливе дзижчання комарів порушувало нічну тишу.
Дід завжди як несподівано зникав, так і раптово з’являвся з темряви неушкодженим. Макар полегшено зітхав на повні груди, перевертався на інший бік і засинав, а коли вранці прокидався, то тепер темряви, як вечором діда, наче й не існувало. Ховаючись у густому підліску, вона інколи нагадувала про себе глухим реготом і скрипучим сміхом, але вдень не страшно, та й дід поруч, такий самий, як батько, міцний велетень. А ближче під вечір повторювалося все спочатку: темрява починала зло шипіти, виповзала з нетрів і чатувала хлопчаків біля багаття.