Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
– Добре, – самому собі відповів капітан. Погляд його став усвідомленим. – Забирайте фотографію і йдіть. До себе. В барак.
– Ку-уд-ди? – Здивовано й недовірливо протягнув Сивий.
– Наступного разу обіцяю карцер, – у голосі начальника режиму знову залунали звичні металеві нотки.
– Ви не жартуєте?! – розглядаючи Бугрова, Сивий нахилив набік голову, потім випалив, сам не знаючи чому: – Не схоже на Вас. Можливо, не знаєте, що ваше табірне прізвисько – «Лютий»…
– Знаю. Чудово знаю! – капітан, ніяковіючи, простягнув фотографію, потім повторив. – Знаю і пишаюсь…
Здивованими розійшлися в’язень і тюремник: один – не чекав від себе такої сміливості, інший – не міг збагнути, чому? навіщо? що зачепив Сивий у його душі, яка до цього часу в таборі не знала жалю і сумнівів до накипу суспільства. Якщо цей попелясто-зацькований недомірок – не людина, а ворог Країни й народу, а отже, і його ворог. Особистий ворог. Що ж коїться з ним, «копітаном» Бугровим?!
Довго дивувалися Бугров і Сивий своїй розмові, але ще більше був вражений підполковник, довідавшись про рішення начальника режиму.
– Н-ну т-ти даєш, капітане?! – Начальник табору, наче вперше, уважно огледів ладну статуру. Все підігнане, відпрасоване, блищить – хоч зараз на парад на Червону площу. – Невже жара розтопила люті морози? Дивись, скоро Лютий не Лютим – Липнем стане!
Бугров змовчав. Підполковник, задоволений черговим каламбуром, реготнув, зазирнув у вічі начальникові режиму й покрокував територією поважною неквапливою ходою господаря, кинувши через плече, копіюючи говірку улюбленого Сержантика:
– Ніштяк, товаришу копітане. Своєю владою на всю котушку Сивому пропишу. Хай попариться хайло в шізо. Через нього, суче враженя, бійка зчинилась. Розумник мені є-є-єшо-о-о. У «палаці» мізки, товаришу копітане, знаєш, як працюють – усі кроксворди вирішить.
Стежа третя. Ведмежий кут
Другий тиждень Джовба у карцері. У перші дні не їв, не пив, не помічав нікого довкола.
– Чого бешкетуєш, хлопче? Адже пропадеш! – Замполіт смикав Макара за плече. – Ти що, на голодовку пішов?
– Він у ступорі, товаришу майоре, – поспостерігавши за в’язнем, пояснила головний лікар, дружина начальника табору. – Звичайнісінький ступор. Пройде. Буде їсти!
Лікар не помилялася. Макар не збирався голодувати: коли минуло оціпеніння, байдуже з’їдав урізану пайку. Тяжкі думи обсідали. Робота відволікала, відбирала не тільки сили, але і час; цей же кам’яний склеп спонукав до роздумів. Думки навалювалися кам’яними брилами, важчими одна від одної, думки незвичні, раніше незнано-неймовірні, страшні, і він не уявляв, із якого боку та як підступитися, як перемогти цю неосяжну й непробивну твердінь. За що його, Булаха та інших загнали в кам’яний мішок? Не режим порушили – вступилися за слабкого. По-людськи вчинили. Справедливо. Як і повинна вчинити справжня людина. А ТІ…
Безвихідь. Глухий кут… знову безвихідь. В’язень по-звіриному кинувся на кам’яні стіни, на ґрати у вікні, навалився з розгону плечем на двері, але ніщо не здригнулося, не хитнулося, не піддалося. Виходу і надії на якусь хоча б малопомітну стежечку не було. Теперішній глухий кут здавався безвихіднішим від закутка і суду, всіх неприємних випадків у дитинстві. Пальці ковзнули по застарілому рубцю на щоці. Пригадав…
Війна майже всім «подарувала» свою відмітину: одним зверху, на тілі, деяким у душі, а багатьом покраяла і душу, і тіло. З роками рани загоїлися, але рубці залишилися і час від часу бентежили людей, віддавали тупим болем, нагадуючи про ті страшні, ніби потойбічні часи.
Для Макара війна розпочалася того дня, коли побачив заплакану матір. Пригортаючись усім тілом до незнайомця в новенькій захисній гімнастерці, вона шепотіла: «Що ж тепер буде?! Що ж буде?!» Макар відразу не впізнав у військовому чепуруні батька, а потім ніяк не міг розгледіти, чи висить на блискучому поясі кобура з револьвером. Жінка плакала, голосила. Малий не міг збагнути, до чого її сльози, коли на війні так цікаво, а батько – до того ж командир! Хіба не бачить у петлицях червоний кубик – майже тикнулася в нього носом! Незрозумілий і дивний народ дорослі: не знає, що батько на війні стрілятиме й отримуватиме ордени. Разом же ходили в кіно… Навіщо рюмсати, турбуватися?! Батько о-он який великий і міцний: однією рукою підіймає його, Макара, а якщо поруч друг Льонько, то відразу обох здіймає вище голови…