Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
Лише потім, подорослішавши, Макар відгадав секрет діда, хоча ніякого секрету не було. Все виявилося простіше простого: Льонько – лівша, і злам у нього в інший бік.
Час летів. Осінь, зима. Не встигли озирнутися – знову настали теплі дні, а наступний рік пронісся швидше від попереднього. Кінець весни. Ще ніколи друзі не заходили так далеко в тайгу. Підйом по джерелу захаращували завали, колючі зарості, драговина – далі, здавалося, шляху немає; тут може жити тільки лісовик. Мандрівники усе йшли і йшли вгору по джерелу, доки шлях не перегородило повалене дерево. Воно містком перекинулося з одного берега джерела на інший, високий, який не затоплювала навіть повінь… Тут біля вивертня, під заростями, хлопці натрапили на нору, куди рудою кулею вкотилося лисеня. Довго вичікували майбутні мисливці, ховаючись із підвітряного боку, але свого дочекалися. У темряві нори спочатку заблищав вологий ніс, потім запалахкотіли зеленню очі. Маленьке, ще зовсім цуценя, лисенятко швидше виповзало, ніж виходило з тісної нори, смішно і тривожно вертячи на всі боки голівкою, без кінця принюхуючись, інколи від страху скалячись та мружачи очі. Незнайомий світ лякав усіляким шарудінням, величністю, різкими пахощами, але владно вабив до себе яскравістю барв і таємничою новизною…
Старий натрапив на хлопців, коли гнучкими, тонкими лозинами вони шмагали рудий клубочок. Звіря майже не рухалося, лише здригалося після кожного помаху і тихенько скавуліло. Раніше, що хлопчаки не накоїли б, старий ніколи не сварився, не підвищував голосу; лише похитував головою, дивився мовчки, і від цього німого погляду в дітей підгиналися коліна й паленіли вуха. Цього ж разу дід не стримався. Легенько відсунув Льонька, вихопив у Макара гілочку й вперезав онука. Удар прийшовся по плечу, тонкий кінець лозини лизнув щоку і розітнув шкіру.
– Шкуродер! – загримів старий.
– Ми помстилися! – не відчуваючи болю, виправдовувався криком малюк. Такого слова він ніколи не чув, але весь вигляд і голос діда промовистіше від удару свідчили про лють і гнів.
– Кому помстилися?! – не відводячи від онука допитливого погляду, перепитав дід. На Льонька він і не дивився, ніби той і не стояв поруч.
– Позавчора бабуня он як сварилася, коли лисиця поцупила курча. – Ледь стримуючи сльози, пояснював хлопчина. – Та й сам узимку скільки лисиць пристрелив. А це фашист! Маленький фашист, а фашистів треба…
– Пристрелив, пристрелив. Стріляють на полюванні, а фашистів на фронті б’ють… Худобина це! – відрізав мисливець і подивився колючо, без вибачення, потім хотів щось додати, але тільки простогнав тягуче: «Шма-а-гай, якщо фашист», – махнув безнадійно рукою, віддав лозину й, не сказавши жодного слова, пішов.
Дітлахи довго стояли на місці. Не знали, що робити? як учинити? як зрозуміти дідове «шмагай»? Ні, якось інакше треба сприймати слова старого…
– Поховаємо? – ледве чутно запропонував Льонько.
– Не знаю, – Макар перевернув рудий клубок. Лисеня заскавучало.
– Живучий! А якщо в нору, до мамки? – Хлопчина погладив долонею лисенятка і викинув лозину, з якою стояв, доки Лішак учив-вичитував друга.
– Пропаде. – Макар подивився в бік, куди пішов дід, наче в нього запитував поради, потім зняв сорочку, обережно загорнув лисенятко і поніс, не відчуваючи болю від укусів мошкари і комарні, що завзято працювали над оголеним тілом.
Понад місяць старий був похмурий, не розмовляв і не підпускав до себе онука; просто не помічав його, ніби той не існував – це ображало понад усе. А з Женькою і Льоньком Лішак розмовляв, відповідав на запитання, інколи навіть жартував; у такі хвилини Макарові хотілося кинутися на товариша з кулаками.
Спочатку хлопці просто виходжували лисенятко, але згодом прив’язалися сильніше. Особливо Женька, а незабаром «потоваришували», подовгу грали з Рудьком, згодовували з долоні ласі шматочки. Поступово лисеня звелося на ноги, підросло, зміцніло, і до зими вже було схоже на дорослого звіра. Прив’язалося лисенятко і до людей, приходило на поклик, але ближче до весни назавжди пішло в тайгу. Спочатку дітям не вистачало Рудька, а Женька ревіла цілий тиждень та два дні нічого не їла.
– Ну годі вам, годі, – гудів тайговик, тріпаючи три чубаті голови. – Звіру і належить у тайзі жити, а не в клітці.
– А як же зоопарк? – Льонько, переможно посміхаючись, дивився на Лішака.
– Зопарк, зопарк. – Старий сплюнув, махнув рукою. – Звіру на волі належить жити, як людині в хаті ночувати. Зопа-арк…