Амба. Том 1. Втеча

– Ну як? – втягуючи живіт, шепотів Макар.

– Темно, – друг витріщав очі, але розгледів тільки густі подряпини на шкірі.

– Ти хліб… Хлібець бачиш?

– Який хліб? – Льонько молоснув кулаком товариша в живіт.

– Кажу – дивись хліб. Він чорний. Тут зир. Тута. – Макар потер під грудьми. – Я наприкінці сніданку кусень проковтнув. Здоровенний кусень! Не жував. Ледве не удавився. Он тута стоїть.

– Лішак завжди на світло дивиться. Та ще до сонця намагається поставити, – невпевнено шепотів Льонько, повертаючи товариша за плечі з боку в бік. – Сірники б дістати.

– Чого придумав! Де ти тепер сірники візьмеш. Війна. До того ж забув, що дід навздогін сказав? Довідається, що палили, – кресало забере, – зашепотів Макар у самісіньке вухо друга. – І про малинник знає! І про дупло! І про мотузку! Пам’ятаєш, дід учора тільки з району приїхав. А мотузку ми позавчора на місце поклали. Тихо поклали.

– А якщо Лішак зовсім не їздив? – Хлопчина аж присів від здогадки. – Дорослі тільки кажуть, що не можна обдурювати, а самі…

– Ні-і-і, дід не бреше, – із впевненістю перебив Макар. – То інші дорослі, а дід не буде ні піддивлятися, ні тим паче брехати. І потім – дід схибив: сказав, що дерти гніздо моя, розумієш, моя витівка…

– А що, якщо мати не зовсім доросла? – висловив припущення Льонько. – І мої дід із бабусею не брехали.

Ще довго сидячи в запашному сіні, сперечалися друзі про ступінь дорослості батьків, але так і не дійшли згоди. Лише в одному збіглися думки: якщо старий відрізнить, хто з них яку гілку зламає, – тож його не провести.

Діти наввипередки спустилися із сінника й кинулися до найближчого куща. Зламавши по кілька гілок, стерли сліди, щоб не розпізнав, хто де стояв, потім, хитро посміхаючись, попрямували в хату по старого.

Усі поломи дід угадав. Щоправда, на одній гілці хлопці засперечалися. Тайговик стояв мовчки, не втручаючись, доки діти самі не переконалися, що він правий.

– Ну як, діду? Як ти довідався? – усе випитував онук, придивляючись до зламаної гілки куща то з одного боку, то з іншого.

– А чого тут мудрованого, – ледве посміхаючись, задоволено басив старий. – Ви ж розписки самі позалишали – он вони на кожному зламі.

– Так вони всі однакові.

– Однакові. – Федір Корнійович потріпав хлоп’ячі голови. – Відшмагати б вас однаково, щоб дерево даремно не переводили. Чого придумали, баламути. Старого катувати! Однакові! Не кажу про листя – хвоя на сосні навіть і та різна.

Дідові слова були незрозумілі, як і загадковий ведмежий кут. Про які розписки той мовить, якщо вони й писати ще не вміють? А вже на сосні голки й поготів усі однакові, хіба що яка довша або коротша. Старий пішов. Друзі ще довго залишалися біля зломів куща, губилися в здогадах, поглядали один на одного, на хвою та на понівечені гілки…