Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
– Мамочко, мамочко, я завжди буду слухатися… І їстиму все… Навіть манну кашу… І спатиму після обіду… – Льонько підбіг до жінки й обхопив руками материнські коліна.
– Поїхали, мамо! Поїхали! – Макар кинувся до своєї матері.
Діти голосно гуділи. Здоровенний, схожий на рись, котище метнувся з печі, кинувся до зачинених дверей, прилип здибленою шерстю до брусованої стінки, а коли зірвався вниз – заховався під стару ковану скриню в кутку. Жінки переглянулися. На мить замовкли діти, а потім затрубили, немов трембітами, ще дужче.
– Просто не знаю! Ні-ні, не знаю, як я все це переживу…
Від перших слів Катерини Юріївни діти замовкли. Стояли з напівроззявленими ротами, готові знову розпочати рев. Катерина Юріївна важко зітхнула:
– Та що перукарня й кіно! Тут людей немає. Жодного джентльмена. Здичавіємо… Ведмежий кут! Який куток! Розповім у товаристві, як повернемося, – не повірять…
Проте вона залишилася заради дітей та давньої дружби.
Перукарня хлопцям була ні до чого. Від кінотеатру не відмовилися б. А ведмежий кут – це звучало таємниче. Цікаво. Кілька днів вони бродили по подвір’ю, зазирали в сінник, у комірку, сунули свій ніс у всі щілини, подолавши страх перед темрявою, спускалися в сирий і холодний льох, але загадковий і, мабуть, волохатий, як сам ведмідь, куток так і не знайшли…
Наближалася осінь. Зранку до вечора вешталися хлопці по тайзі. І не було тепер для них кращого місця на землі, ніж цей таємничо-зелений безмежний край. Тут і від матерів сховаєшся, і річка поряд, і завжди знайдеться чим поласувати. І у війну грай скільки хочеш. Хлопців ще не полишила мрія про фронт, і вони щосили тренувалися у стрільбі з лука, шкодуючи, що замість плаката з Гітлером мішенню слугував шматок картону.
Привільно було на новому місці. Тільки старий трохи обмежував їхнє вільготне дитяче життя. Від діда нікуди не заховаєшся, не втечеш, нічого не приховаєш. Здавалося, він ніколи не спить, а вештається тайгою, мов казковий чаклун. «Лішак» – беззлобно називала старого дружина. І справді дід зовнішнім виглядом був схожий на лісовика: дрімучий, величезний, кудлатий, ходив особливо, широко, носками всередину, а крок м’який, ковзаючий, нечутний – так рись крадеться по сліду. Хоч і лячно з дідом, але цікаво. Щоправда, всезнайство старого хлопчаки не могли зрозуміти та пояснити, а одного разу випадково підслухавши розмову діда з бабусею, Макар зовсім заплутався. Розгубився…
– У кого він такий удався? Подивишся – весь у батька, обличчя в обличчя. І кісткою широкий, і міцненький не по літах. Справді, в нашому роді всі кремезні. Кволих нікого не пригадаю. За всіма статтями хлоп’я нашого козачого кореня-племені. Але живого не любить. Усяка живність йому впоперек. Не знає нутро жалю. Красу не йме…
– Малий ще, – заступилася Тарасівна. – До того ж, у місті ріс, а там, звісна річ, крім кішки, іншого звіра в очі не бачив. Виправиться з роками. Переросте.
– Сам знаю. Лише не збагну, що тепер із ним робити?! Я вже по-всякому пробував: і ласкою, і не помічав, і розповідав що до чого – тільки йому слова, як борона для тайги…
Майже нічого не зрозумів Макар із розмови дорослих, але образу і тугу відчув у голосі діда. Старий помовчав, потім, наче прочищаючи горло, відкашлявся і знову загудів:
– Ось учора знову дальній малинник витоптали. Сам господар з усією родиною такого не подужає. Не накоїть. А опісля дупло дятла спустошили. По стовбуру не піднятися, та й гілка, що відходить від модрини, зовсім тонка – не перебратися. Так вони, негідники, на мотузці спустилися.
– А може, не вони? – заступилася бабуся. Онука сіпонуло від її слів. Можна подумати, діда не знає.
– Вони, Тарасівно, вони! А птаха досі знемагає, місця не знаходить. Піди до малинника – за версту почуєш: «крі-крі», а потім жалібно-тужливо зі скиглінням – «клюе-е». Вони, баламути, вони. Я їх наскрозь видю! Мабуть, Макарчина витівка!
«А ось і ні! А ось і ні!» – від радості ледве не закричав уголос Макар, стоячи за дверима. Він тільки знайшов дупло, а видрав Льонько. Макар ще сперечався, мовляв, ні по стовбуру, ні по гілці не дістатися, але друг зміг. Щоправда, спускаючись по мотузці, порвав штани об сучок і обідрав коліна.
Увесь ранок Макар нетерпляче бродив біля дверей хатинки, де спали Льонько з матір’ю. Не встигла вона вийти за двері, Макар увірвався до друга і під секретом розповів про підслухану розмову, а найголовніше, що дід може бачити наскрізь.
– І брешеш ти все, – потираючи заспані очі, незадоволено буркотів Льонько.
– Мошкара заїсть – не брешу, – присягався Макар ними ж вигаданою клятвою. – Я в сінцях цвяхи шукав для самокату. Чую, дід із бабусею на ґанку розмовляють. Мені не до них, лише б не почули. Знаєш, як дід про малинник розповідає. І все, як було. Наче піддивлявся. Потім про дупло згадав. Сварився, сварився. Потім каже: «Я їх, баламутів, наскрізь видю!»