Таємний агент Микола Гоголь
- Автор: Кралюк Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 9786176792529
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Таємний агент Микола Гоголь». Краткое содержание книги:
Цей лист люблять цитувати деякі автори, вважаючи, що в ньому Гоголь засвідчив свою українофільську налаштованість. У певному розумінні це справді так. Письменник висловлює захоплення Києвом, називає його «нашим», а не «їхнім». Правда, чи можна ці слова однозначно трактувати як протиставлення «нашого», українського, та «їхнього», російського? Радше маємо аморфне протиставлення регіонального, малоросійського, центром якого є Київ, де відбувалися діяння «старовини нашої» і де можна заговорити «мовою душі», та столичного Петербурга, який уже Гоголеві набрид, передусім через свій клімат. Відчуваються в цьому листі й певні слов’янофільські настрої. Гоголь переймається, що кафедри в університеті Києва можуть обсадити німцями й це буде наругою «їхніх» над «нашими». Адже Київ — такий собі «корінь слов’янщини», саме тут Володимир Святий хрестив Русь. Це давнє місто на схилах Дніпра має лишатися місцем для душі слов’янської — на противагу «штучному» Петербургові.
Варто враховувати, що на той час Гоголь займався українськими студіями. Навіть у згаданому листі до Максимовича він надсилає йому текст української народної пісні, яка адресатові, ймовірно, відома не була. Одним із результатів фольклорних студій Гоголя стала його стаття «Про малоросійські пісні», що ввійшла до збірника «Арабески». І в «Тарасові Бульбі» є сильний фольклорний струмінь. Дехто навіть ладен трактувати цю повість як такий собі епічний твір, створений здебільшого на фольклорній основі. Справді, як уже говорилося, під час написання «Тараса Бульби» Гоголь широко використовував фольклорні матеріали. Наприклад, у листі від 6 березня 1834 року до Ізмаїла Срезневського, що уклав збірник «Запорізька старовина», він писав: «Где выкопали вы столько сокровищ? Все думы, и особенно повести бандуристов, ослепительно хороши. Из них только пять были мне известны прежде, прочие были для меня все — новость! Я к нашим летописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел бы отыскать. Нигде ничего о том времени, которое должно бы быть богаче всех событиями».
Тоді ж Гоголь студіює українську історію. Правда, у згаданому листі до Срезневського він зазначає, що збайдужів до козацьких літописів, за винятком лише «Історії русів», оскільки його автор «выхватил хоть горсть преданий и знал, о чем он пишет». Тобто до осмислення історії Гоголь підходив із позицій такого собі «фольклорного романтизму».
У згаданих «Арабесках» уміщена була стаття Гоголя «Взгляд на составление Малороссии» («Погляд на формування Малоросії»). Це мав би бути вступ до великого наративу. Спроба такого наративу вже була в історіографії — передусім мається на увазі «Історія Малої Росії» (1822) Дмитра Бантиша-Каменського. Гоголь планував створити щось подібне — свою багатотомну малоросійську історію (про це він писав у листі до Максимовича від 12 лютого 1834 року).
Але повернімося до згаданої статті «Погляд на формування Малоросії». Вона привертає увагу кількома аспектами. Початки формування території цього краю Гоголь пов’язує з розпадом Русі, набігами татарських племен і, зрештою, появою козацтва. Тут він ніби продовжує лінію козацьких літописців, для яких історія України реально починається з козаків. Другий, особливо цікавий аспект роботи полягає в тому, що Україну Гоголь розглядає як «справжню батьківщину слов’янства». Правда, трактує її в дуже вузькому розумінні — як землю давніх полян і сіверян. Тобто поляни й сіверяни для нього — «чисті слов’янські племена». Нескладно завважити, що ця «справжня батьківщина слов’янства» майже збігається з теренами Гетьманщини. Звідси висновок: «справжніми слов’янами» є козаки. У «чистому слов’янстві» Гоголь відмовляє навіть великоросам (бо ті змішалися з фінськими племенами), не кажучи вже про поляків. Приблизно таку саму концепцію щодо «слов’янської чистоти» українців маємо в «Історії русів». Згодом вона була трансльована в «Тарасові Бульбі».
Гоголь сподівався, що, опинившись у Києві, займатиметься історичними студіями. Проте так не сталося. І все ж матеріали студій над українською історією не пропали. Вони знайшли свій вияв у «Тарасові Бульбі». Ця невелика повість, загалом кажучи, стала вагомішою для формування уявлень про українську історію, аніж великі історичні наративи. У цьому сенсі Гоголеві пощастило. Уявімо собі, що замість «Тараса Бульби» він написав би багатотомну «Історію Малоросії». Боюся, про неї скоро б забули. Як забули гоголівську статтю «Погляд на формування Малоросії».