Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Міс Вордл, — сказав він.
Дівуля-тітка затремтіла так, що кілька камінців, які випадково потрапили в поливальницю, заторохтіли там, мов у дитячому калатальці.
— Міс Вордл, — сказав містер Тапмен, — ви — ангел!
— Містер Тапмен! — скрикнула Рахіль і стала така ж червона, як її поливальниця.
— Ангел, — повторив красномовний піквікець. — Я це добре знаю.
— Чоловіки завжди називають жінок ангелами, — пустотливо прошепотіла леді.
— Тоді хто ж ви? Або з чим же мені вас порівняти? — відповів містер Тапмен. — Де бачив хто жінку, що хоч трохи була б подібна до вас? Де міг би я знайти таке незвичайне сполучення вроди й найкращих чеснот? Де мені шукати… о! — Тут містер Тапмен зробив паузу й стиснув руку, що тримала принадну поливальницю.
Леді повернула голову набік.
— Чоловіки — такі дурисвіти, — ледве чутно промовила вона.
— Є поміж них і дурисвіти. Є! — викрикнув містер Тапмен. — Але не всі. Є, принаймні, один чоловік, що ніколи не зрадить; чоловік, що хотів би офірувати все своє існування вашому щастю, що живе тільки вашими очима, дихає лише вашими усмішками… людина, що ладна була б нести тягар життя для самої вас…
— Хіба ж можна знайти таку людину? — сумнівалася леді,
— Можна! — скрикнув палкий Тапмен. — Її вже знайдено! Вона тут, міс Вордл! — І раніше, ніж леді встигла зрозуміти його наміри, містер Тапмен впав навколішки до її ніг.
— Встаньте, містер Тапмен, — сказала Рахіль.
— Ніколи! — була рицарська відповідь. — О, Рахіль! — Тапмен схопив леді за нерухому руку, і поливальниця впала на землю, коли він притискував пальці дівулі — тітки до своїх губ. — О, Рахіль, скажіть, що кохаєте мене!
— Містер Тапмен, — відповіла тітка, одвернувши голову, — я ледве можу підшукати слова, але… але ви для мене не зовсім байдужі.
Ледве почувши це признання, містер Тапмен заходився робити те, до чого спонукали його палкі почування, і що, скільки нам відомо (бо ми дуже мало знаємось на таких справах), завжди роблять у подібних обставинах. Він хутко підвівся, здоровою рукою оповив шию дівулі-тітки і обсипав її незліченними поцілунками, які були по належній борні прийняті досить ласкаво. Трудно сказати, скільки їх дав би ще містер Тапмен, якби леді раптом не відскочила від нього, скрикнувши:
— Містер Тапмен, за нами стежать! Нас викрито!
Містер Тапмен озирнувся. Коло бесідки нерухомо стояв гладкий хлопець, уп’явшись у парочку своїми великими круглими очима. Проте найдосвідченіший фізіономіст не знайшов би на його нечулому обличчі й тіні цікавості або якої іншої пристрасті, що хвилює груди людські. Містер Тапмен дивився на хлопця, а хлопець витріщився на нього. І що більше споглядав містер Тапмен абсолютну байдужість, написану на виду хлопця, то глибше переконувався, що той або нічого не бачив, або не зрозумів того, що бачив. Нарешті, заспокоївшись, містер Тапмен спитав:
— Чого вам тут треба, сер?
— Вечерю подано, сер, — зараз же відповів хлопець.
— Ви тільки но прийшли сюди, сер? — допитувався містер Тапмен, проймаючи його поглядом.
— Тільки но.
Містер Тапмен ще раз пильно глянув на хлопця, але той і очима не повів. Містер Тапмен узяв тітку під руку й рушив до дому. Гладкий хлопець ішов слідом за ними.
— Він нічого не знає, — шепнув він.
— Нічого, — погодилася тітка.
Ззаду них хтось ніби засміявся. Містер Тапмен миттю повернув голову. Ні, то не міг бути гладкий хлопець. На його вгодованому обличчі не було й слідів усмішки.
— Він, напевно, спав, — шепнув містер Тапмен.
— Я не маю жодного сумніву щодо цього, — відповіла тітка, і обидва весело засміялися.
Містер Тапмен помилився. Уперше за своє життя гладкий хлопець не спав. Він бачив, і дуже добре бачив, все, що відбувалося в нього перед очима.
Під час вечері ніхто не робив спроб завести загальну розмову. Стара леді пішла спати; Ізабелла Вордл присвятила себе виключно містерові Трандлу; вся увага тітки звернена була на містера Тапмена, а Емілія заносилась думками до якогось далекого об'єкта, можливо— до містера Снодграса.
Годинник вибив одинадцяту… дванадцяту, а джентльмени все ще не повертались. На обличчях у всіх можна було прочитати стурбованість. Що, як їх спинили та пограбували дорогою? Чи не послати людей з ліхтарями по всіх шляхах, якими вони могли проїздити? Або може… А! ось вони. Чого це вони так запізнилися? І якийсь чужий голос! Кому міг би він належати? Всі кинулись до кухні, через яку ввійшли гультяї, і відразу зрозуміли правдивий стан речей.