Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Схаменутись спробували за 4 доби. 21 грудня Директорія ухвалила формальне рішення про створення «Верховної слідчої комісії для розслідування карної діяльності бувшого гетьмана Скоропадського». Дарма що проіснувала вона аж до жовтня 1919 р. — результати її діяльності невідомі.
Але принцип встановили: спочатку розстрілюємо, потім проводимо слідство. Пробуємо з’ясувати — за що, але то вже не має значення.
Перший/другий уряд Директорії:
тимчасовий компроміс Винниченка та Петлюри
За свідченням Винниченка, перший «уряд» Директорії — Тимчасову раду завідуючих державними справами «без виразних конституційних прав та обов’язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністраційного життя»[431] — було створено саме у Вінниці.
З цього, в свою чергу, випливає: вона була створена рішенням частини членів Директорії, яка на той час перебувала в місті, а це лише Винниченко та, можливо, Макаренко і Швець. Петлюра на той час перебував не у Вінниці, а в Білій Церкві. Місцеперебування тими днями Андрієвського з’ясувати не вдалося.
Важко уявити, що Петлюра та Винниченко, які зневажали один одного, бувши на відстані 350 км один від одного, нічим іншим не займалися, як узгоджували між собою список членів майбутнього уряду — за відсутності Інтернету, стільникового та й просто телефонного зв’язку між обома містами. Власне, ця обставина і стала вирішальною в долі «Тимчасової ради завідуючих».
«Рада комісарів» була партійною структурою УСДРП, а не тільки провинниченківського її крила, як це було у випадку ревкому та Ради завідуючих.
«Припинення існування» провинниченківського Тимчасового ревкому на практиці означало істотне посилення впливу групи Андрієвського—Коновальця—Петлюри.
Зміну status-quo треба було формалізувати, що і було зроблено практично негайно. У вівторок, 24 грудня під проводом «голови» Директорії, який ще 20 грудня іменувався її «президентом», відбулося «об’єднане засідання Директорії, міністерств, керуючих міністерств та комісарів міністерств». Протокол оголошення Винниченком Декларації «Директорії Української Народної Республіки», яку збори «постановили» вважати за «програму майбутньої політичної діяльності правительства». Політично це означало таке собі «скасування» положень першої Декларації, оприлюдненої за підписом Петлюри 15 листопада[432], яка за змістом була радше Петлюриним публічним посланням до Скоропадського. Поза революційною риторикою Петлюра від імені «Українського Національного Союзу, як найвищого представництва організованої української демократії» запропонував «Скоропадському і його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади», причому зробити «це негайно, без пролиття крови» в «ім’я спокою і порядку в Республіці».
Декларація 24 грудня
Це був декларативний документ, тон якого «був переконливий, а головне — вони були написані простою, зрозумілою для народу мовою і дихали теплотою та відвертістю. Безперечно, — писав Марголін, — у Директорії були найблагіші наміри не лише відвернути згубні для повстання та його цілей анархію й погроми, але всіляко забезпечити мирне та дружне співжиття всіх народів на засадах повної рівності»[433].
Натомість пафосна, юридично абсурдна та політично нездійсненна Декларація від 24 грудня[434] — в ній явно проглядається Винниченкова рука, — яка починалася словами: «Героїчним поривом озброєного трудового народу...» — повторювала основні тези перших, листопадових, декларацій повсталих. Перша з них — наголос на «тимчасовому характері» «верховної влади» Директорії. Друга — «першоджерелом» її влади було визначено відсутнє в природі «революційне право трудящого народу», якому, як запевнялося, у невизначеному майбутньому і будуть передані повноваження Директорії. Право голосу формально надавалося також «робітникам на ниві народної освіти, лікарським помішникам, народним кооперативам, служачим, в конторах та інших установах». Тільки їм надавалося право обирати делегатів на так званий Конгрес Трудового Народу України, який мав «вирішити форми влади як на місцях, так і в центрі».