Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Директорія прибула до столиці 19 грудня і відразу потрапила «з корабля на бал»: виконувач обов’язків голови УНСоюзу Шаповал влаштував в Українському клубі урочистий прийом з цієї нагоди. Але організовувати треба було не святкування, а тризну.

Дійсність була більш ніж неприваблива: «за бортом державного корабля залишилися майже всі розумові сили України. Директорія залишилася на самоті з невеликою купкою людей, здатних до державної роботи з числа трьох партій, які взяли участь у повстанні».

Події наступного року показали, що ця оцінка була занадто оптимістичною — особливо щодо «розумових здібностей» та «здатності до державної роботи». «Невдовзі став визначатися основний тон політики Директорії. Винниченко йшов швидкими нестримними кроками вліво. В цьому його посилено підтримував Чехівський, який з часів виборів до 1-ї Державної Думи зберіг ще свіжість молодої віри перебудови світу на соціалістичних началах. З’явилися відозви Директорії з випадами проти буржуазії. Таким чином Директорія і уряд вирішили різко відмежуватися від буржуазії і будувати державу лише силами соціалістичних партій та пролетаріату. Але це було майже тією ж програмою-максимумом, що і програма більшовиків. Втім, Винниченко до цього і прагнув, але він хотів провести межу між московським більшовизмом і своєю програмою на ґрунті питання про самостійне і незалежне існування України. Крім того, він вірив ще тоді, що Директорії вдасться зберегти всю повноту влади і не допустити тих безчинств і того жаху, в які вже тоді вилився радянський режим. То було зачароване коло, — констатував Марголін. — Неможливо було водночас і протиставляти себе більшовизму, і сприймати майже цілком його програму. Треба було зупинитися на одному з двох: або будувати Україну за образом та подобою вже наявних у Західній Європі та Америці демократичних держав, або оголосити себе прихильником радянської системи, відмовитися від спілкування з буржуазною Західною Європою і домовитися з Москвою про розподіл сфер влади»[425].