Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Пункт перший. «Закон» від 26 грудня надав «право» «затверджувати» закони Директорії — аж «до остаточного утворення Конституції Української Народної Республіки» — конституції, яка ніколи не була написана і ніколи не була запроваджена.

Пункт другий. «Право законодавчої ініціативи» надавалося Директорії, РНМ та окремим міністрам, тобто групам Винниченка—Чехівського та Петлюри—Коновальця—Андрієвського. Всі інші політичні «суб’єкти» УНР такого «права», отже, будь-якого політичного впливу за нових порядків позбавлялися.

Пункт третій. «Право» написання законопроектів надавалося виключно чиновникам «відповідних міністерств», «державної канцелярії» та «окремих відомств»[443], тобто нікому невідомим і ніким на це не уповноваженим добродіям, які дісталися до своїх посад або цілком випадково, або через лояльність, тому чи іншому угрупованню всередині Директорії, дружні з ним зв’язки, походження з одного міста, повіту, або навіть села.

Такий «порядок» законотворення був застосований для створення «законів», покликаних, наголосімо вкотре, для розбудови держави без «гніту та визиску». Ось перелік першочергових, найактуальніших, з погляду фундаторів нового режиму, п’яти «законів», покликаних цей «гніт та визиск» ліквідувати негайно та назавжди:

— декрет Директорії УНР про утворення управління преси та інформації на правах окремого міністерства (31 грудня),

— закон про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви (1 січня 1919 р.),

— закон про державну мову в УНР (1 січня),

— закон про скасування гетьманського Державного Сенату та відновлення Генерального суду (2 січня),

— скасування департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ та утворення замість нього «адміністративно-політичного департаменту» і формування народної міліції (3 та 4 січня)[444].

5 січня Директорія видала «на-гора» Інструкцію з виборів делегатів Трудового Конгресу...