Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Чехівський, голова кабінету — креатура Вин­ниченка, до якого впродовж свого політичного життя тяжів і Мазуренко. Олександр Мицюк, Сергій Остапенко, Пилип Пилипчук, Іван Штефан (1878—1938 рр.) — однопартійці Шаповала, потрапили до уряду, найпевніше, за «квотою», як би сказали сьогодні, «батька» Директорії.

Капітан першого рангу Михайло Білинський (який, до слова, отримав адміральські погони з рук Петлюри), художник Петро Холодний — безпартійні професіонали, яких хронічно бракувало націонал-соціалістам в усі часи.

Есдеки Дмитро Антонович та Леонід Михайлів (1884—після 1939 рр.) орієнтувалися на Петлюру — так само, як і есеф та масон Шелухін. Самостійник-соціаліст Дмитро Симонів (1876—1938 рр.) та генерал Осецький — однопартійці члена Директорії Андрієвського. Підсумок: два голоси в уряді контролював Голова Директорії, чотири — Шаповал, шість — Петлюра, якому, як Головному отаманові, формально підлягали Білинський та Осецький. Про політичні орієнтації ще двох добродіїв — Холодного та Іллю Сніжка — сказати щось певне важко.

Правовий абсурд існування першого коаліційного «уряду» полягав у тому, що Директорія якщо і могла призначати уряд, то виключно на підставі повновладдя, наданого їй останньою ухвалою гетьманської Ради Міністрів, яку Директорія не визнавала. Це — по-перше.

По-друге, уряд Чехівського, як ми з’ясували вище, був, як мінімум, другим за порядком «урядом» Директорії.

По-третє, призначаючи наступний уряд, треба було ухвалити відставку попереднього, що зробити було неможливо, оскільки він був сформований поза урахуванням позиції тріумвірату.

Визнати легітимність першого, «вінницького», «уряду» останні не могли хоча б тому, що таке визнання створювало прецедент ухвалення рішень від імені Директорії особисто Винниченком — ніхто з діячів того часу не підозрював ані Швеця, ані Макаренка у політичних впливах.