Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Але він знайшов хитрий спосіб підкупити Кончіні. Коли порожньої душі нічим не здобудеш, то її можна бодай тримати в руках, розпалюючи в ній марнолюбство, й так уже сильне. Коли красунчикові щастило вициганити у своєї скупезної карлиці або в дружини самого короля кілька золотих, він наважувався робити королю подарунки— гарних коней, — і король приймав їх. «Величносте! Який розкішний кінь під вами!» — «Це від пана Кончіні». А після коней — жінки. У Луврі було повно вродливиць; спальня однієї містилась прямо над кабінетом короля. Одної ночі він лежав у парадному ліжку за позолоченою балюстрадою, бо королева замкнулась у себе в кімнаті. І враз щось тихенько шкрябається в його двері; то Кончіні.
— Величносте! Ви дали знак тій дамі, що нагорі, але вона так шанує вас, що не зрозуміла натяку. Ваш покірний слуга пояснив, яке їй припало щастя, і завдяки моєму вмілому втручанню фортеця її неприступності впала. В любовних справах лікаря, рівного мені, не знайдете. Але лікареві, звичайно, належиться винагорода. — І він простяг руку. — В таких межах, які визнає достойними король.
Сторгувалися, хоч і без готівки, й рушили в путь — король у добрій згоді з торговцем жінками. А втім, та, що нагорі, вже домовилася з королем. Пані де Гершвіль, статс-дама королеви, ненавиділа всіх інтриганів, що вгніздилися тут: і маркізу з її невгасною злістю, і підле подружжя, що в усьому шукало тільки грошей. Вона торгувалася з мерзенним Кончіні за любовну ніч із королем, аби замилити очі, а насправді шукала зручної нагоди потай висипати перед королем усе, що назбирала для нього: таємниці королеви та її молочної сестри, підступи, які карлиця плела зі своїм красунчиком чоловіком, а маркіза — з духівником. Пані де Гершвіль подобалась королю, інакше ніякий Кончіні не допоміг би їй піймати щастя. Щоб вона бачила, що це він привів короля й відробив свою плату, Кончіні відімкнув її двері — бо для нього не існувало замків, — упустив до кімнати короля, а сам щез. Анрі сів при її ліжку, а вона почала говорити. Він бачив, що ця жінка розумна й віддана йому. Коли йому спало на думку, що її можна й жадати, вона сказала з ледь помітним дрожем у голосі:
— Величносте! Ви забули мене. Колись давно-давно я запросила вас до столу, накритого на багато осіб, але гостей тих не було. А потім, боячись піддатись вашим умовлянням, покинула вас у безлюдному замку самого. Втікаючи від власного серця, я гірко плакала. Я тоді звалась ла Рош-Гюйон, ви забули мене.
— Я впізнав би вас і серед тисячі! — вигукнув він. — А чого ж я зробив вас королевиною статс-дамою? У вашій особі, Антуанетто, я вперше зустрів доброчесність. І що ж я оце чую? Тоді через мене лилися сльози!
— Величносте! — відказала пані де Гершвіль. — Ті жінки, котрі вам не піддалися, якраз через це — найвірніші вам.
— Жорстокий вирок ви мені виголосили, — зауважив він, хоча, звісно, зрадів, що в Луврі, з його всім відомою славою, знайшлася хоч одна здержлива людина. Вона причепурилася: кучері лисніють, очі блищать, біліє рука, на яку вона спирається. В глибокому викоті нічної сорочки здіймаються й тремтять принади, що зрікаються пестощів, — і саме в цьому їхній найрідкісніший чар. Король шанобливо тримає втілену доброчесність за руку. Свічки ллють м'яке світло. Яка славна година!
Ця сама година жахлива для Марії Медічі. Вона підслухувала коло замкнених дверей, що робиться в Анрі. Маневри пронози Кончіні не лишали сумнівів. Марія помилялася тільки щодо особи, до якої зразу подався її чоловік. Про чесну пані Гершвіль вона й не подумала. Спочатку вона зачекала якийсь час, щоб розпусна парочка не змогла заперечувати мету своєї зустрічі. А тоді гайнула нагору. Дорогою загубила одну пантофлю, не стала її розшукувати потемки, вдерлась, як буря, до однієї з кімнат, — вона була незамкнена. Маркіза де Верней сиділа в ліжку й читала. Вона всміхалася, — книжка, видно, була комічна, хоча велика й груба. Маркіза сперла її на підібгані коліна, і насмішкуватий погляд її з-над книжки зустрів оскаженілу бабегу; вона давно впізнала гупання ніг, чула навіть, як злетіла пантофля.
Вигляд королеви перевершив її сподівання. Кучері в папільйотках, очі ще дурніші від безсилої люті, в'яла плоть уже пристаркуватої жінки за напівпрозорою тканиною сорочки, гаптованої квіточками, ніби для невинної дівчини. Ні, Анрієтта д'Антраг ні з ким не помінялась би!