Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Боротьбі, що ніколи не припиняється, — промовив Роні владно, ніби говорив не в своєму арсеналі перед одним-однісіньким слухачем, а вже стояв у місті Шательро перед усім синодом.
Анрі повторив: «Що ніколи не припиняється», — й приклав палець до вуст. Це про його війну, добру війну, що має випередити війну згубну. Ми вичікуємо, готуємось і мовчимо.
Міністр уже все обміркував і переконав короля, щоб той призначив його самого губернатором Пуату: в тій провінції лежало місто ІІІательро, де мав зібратися синод, та й сама Лa-Рошель, фортеця над океаном. П'ятого липня 1005 року він вирядився туди, та ще й не сам. Губернатор узяв із собою півтори тисячі кіннотників, бо мав намір сказати своїм одновірцям чимало суворої правди. Синод зустрів його з почестями, які належаться представникові короля. Роні й не думав ніколи, що вони можуть стати зрадниками. Коли б це навіть дозволила їхня недосконала людська природа, то їхні укріплені міста були занадто слабкі, та й полишені їм за Нантським едиктом тільки тимчасово. Можете спокійно тримати їх і надалі, сказав їм міністр. Для вас це важливо, для короля — анітрохи. Але скарг ваших він більше слухати не буде, бо вже знає їх. Зате ви його планів не знаєте. А головне — його воля така, щоб ви уникали будь-яких переговорів не тільки з його чужоземними ворогами, а й із тими містами чи правителями в самому королівстві, чия поведінка йому не до вподоби. Роні назвав їх відверто, і той, що був у всіх на думці, не привернув уваги серед інших; але вони зрозуміли, що надійшов час рішуче стати на бік свого давнього владаря й сподвижника. І тоді вони дали остаточну згоду на все, чого вимагав від них королів посланець, їхній брат по вірі.
Правда, після засідання вони послали до нього найвпливовіших з-поміж себе, в тому числі пана Філіппа де Морнея, і ось якраз йому Роні добряче намилив голову, так що ніякого пом'якшення королівської волі він не домігся. Що це таке? Своє місто Сомюр Морней укріпив так, що воно саме потребує восьмитисячної залоги. Але без гармат ті укріплення нічого не варті. І нехай панове протестанти всі об'єднають свої війська! І тримають їх весь час напоготові! Найгрізніші вороги вашого короля поки що причаїлися, сказав Роні. Може, він знав більше, ніж висловив, і не тільки всім відома змова якогось там Буйона привела його сюди?
Він полишив їм здогадуватися. Нехай тільки усвідомлять, що на них будуть розраховувати, коли нависне безіменна загроза й народ та країну може паралізувати чаша з отрутою. Коли залунає незабутня хода гугенотських полків, ця чаша промине їх. Як не дивно, але саме цей непохитний міністр, їхній брат по віровизнанню, що тільки вимагав від них пожертвувати своїми привілеями та громадянськими свободами, ба навіть своєю безпекою, саме — саме він зміцнив у них міру в їхнього короля. Хоч як далеко розвели їх життєві груди, та й його помилки, але вони ще раз побачать його між собою — в незмінній подобі. Прийди ж, наш Анрі! Фортеця Ла-Рошель упустить тебе, і хоч би ти привів з собою багатотисячне військо, ми відчинимо перед ним брами, розвалимо мур на триста ліктів!
У Ла-Рошелі
Настав вересень, приїхав він сам, і в його гугенотських землях була велика радість, потай змішана зі слізьми. Щоб побачити його, ларошельці піднімались на дахи, на арки, на щогли кораблів у гавані. Дзвони дзвонили для нього — який знайомий їхній звук! Так само вони калатали, коли він білявим юнаком в'їздив сюди, тільки-но вирвавшися з полону в старої Катерини. Тоді він задля обережності спершу зрікся нав'язаної йому віри й повернувся до своєї питомої — і аж потім показався своїм одновірцям. А сьогодні вони приймали його такого, як він є, з усім, що зробило з нього його нелегке життя, — і голова, й борода в нього посивіли дочасно.
— Вітер знегод пролетів над ними, — пояснив він одному зі своїх найдавніших сподвижників, коли вони потім сиділи разом у залі за сімнадцятьма столами, по шістнадцять душ за кожним.
Молоде покоління дивувалося безмірно, бачачи навіч, у плоті цю легендарну постать. Вона підносить келих, утирає губи, широко розплющує очі. Оці самі очі під Іврі ніби чарами скували ворога, і той стояв на місці з усіма своїми списами, аж поки на нього налетіли наші. Ці самі очі пам'ятають обличчя всіх людей у королівстві, від сьогодні — й моє обличчя. Я в них живу, і найвродливіша з усіх жінок, що будь-коли ходили по землі, теж у них живе. Вона була нашої віри, і сам він потай наш, а вони отруїли йому чарівну Габрієль. У його очах закарбовані образи померлих, тим-то вони такі великі та сумні, що мусять умістити всіх, хто живе вже тільки в них. Ми й самі живемо на світі лиш тому, що він так багато боровся. Так думало молоде покоління, але дивувалось воно недовго, бо швидко освоїлося з цією незвичайною появою, забуло про збентеження, говорило про свої щоденні справи, сперечалось і сміялось. То той, то той підбігав, щоб побачити короля зблизька. Декотрі, осмілівши, цілували йому руку, а найсміливіші просили сказати їм хоч слово.