Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Король, який хоче розумно впорядкувати своє старанно виплекане королівство, не буде бездіяльно чекати, поки спонукуваний власною слабкістю загарбник розв'яже війну, яка буде його власною без кінця відтягуваною погибеллю. Він завдає удару перший. Рішучий розтин перепиняє шлях отруті. Ян-Віллем, герцог Клевський, Юліхський і Бергський, не мав спадкоємців. У разі його смерті претензію на його володіння заявив би Габсбург, вони були б обернені в імператорський лен. Та король Франції оголосив свою постанову: ні Австрія, ні Іспанія не повинні успадкувати їх. То була його перша пересторога, для неї він просто скористався підхожою нагодою — самі герцогства не були йому потрібні. Йому був потрібен мир у його дусі, що відповідав духові народів, і це давало йому перевагу. Вся річ у тому, щоб бути в згоді з народами. Кожен має шанс або на виграш, або на програш. Але одна річ певна: що народи звертають погляди на короля Франції й часто оцінюють власних владарів по його славі. І тільки через це проблема невеличких надрейнських герцогств набуде згодом такої великої ваги.
А погляд на Іспанію, зовсім недалеку, й на іспанські Нідерланди, якими правлять австрійський ерцгерцог та іспанська інфанта, кидає народи в дрож. Нa честь інфанти якусь жінку живцем поховали; досить знати це. Там можновладці певної породи ще не відкрили для себе вартості людського життя: вони переступили через ціле сторіччя відкриттів, найславніше сторіччя Заходу. Їхня власна пиха має за підвалини могили, в які вони кладуть живих. Король Франції виграє свою війну заздалегідь, досить тільки глянути на іспанські Нідерланди. Проте він, як завжди, доводить свою миролюбність, він і далі плекає своє королівство, наче сад; він навіть сприяє замиренню Об'єднаних провінцій Голландії з їхнім ворогом у Брюсселі. Мовби ніде нічого, принцеса Оранська буває при інфантиному дворі — обидві дами з найвисокоморальнішого європейського товариства. Правда, одна розуміє високу моральність як щире переконання і самопожертву. А друга дотримується церемоніалу й моди, носить ланцюжки з золотих кульок, наповнених пахощами; самопожертва не її діло, жертви за неї приносять живцем поховані, і сумління її задоволене. Люди однієї й другої породи досі живуть поряд при тому самому дворі, і ту саму землю населяють народи, які не мають між собою нічого спільного, крім черева. Король Франції ще лишає їм час, хоча й озброюється.
Чого він хоче? Так підозріливо запитують, але однозначної відповіді тут нема, бо він за кордоном насаджує мир, а вдома живе в добрій згоді з єзуїтами; навіть більше — тримає на посаді міністра Вільруа, прихильного до іспанців. І ось трапився прикрий випадок, бо пан де Роні занадто буквально сприйняв своє нове доручення. Він викрив одного з писарів міністра Вільруа. Сам міністр лишився осторонь, його не годилось ославити зрадником. І все ж він вирішив, що безпечніш буде усунути свідка; тому цього писаря виловили з Сени, але не втопленого, а задушеного. А незабаром настало перше січня, і рано вранці Роні з'явився з новорічними дарунками в кімнату королеви, де їхні величності ще спочивали. При тьмяному світлі він висловив свої побажання і поклав, як звичайно, два гаманці, наповнені золотими й срібними гральними фішками. Король узяв першого гаманця. По другий ніхто не простяг руки, і Роні сам підніс його королеві:
— Baша величносте, тут іще один для вас.
Марія не відповіла, і Роні побачив, що вона повернулась до нього спиною. Король дратливо сказав:
— Давайте його сюди. Вона не спить, вона просто лютує. Мене цілу ніч мучила, і вам теж перепало. — А потім завів свого щирого слугу до кабінету й почав гірко скаржитись на Марію, на ті сцени, що вона йому влаштовує, на її важку вдачу. Звичайно, обидва розуміли, що насамперед її переконання лишають бажати кращого. Чи можна її наставити на кращу путь? Роні давав свої поради кружним шляхом чи нарікав на надмірну щедрість короля до маркізи. Вона приїздила й в арсенал, щоб підлеститись до нього: хотіла впевнитись, чи він справді виплатить їй те, що обіцяв король. Головний скарбничий, на її думку, на те й поставлений, щоб задовольняти її вимоги. Марно було пояснювати їй, що король усі свої гроші бере не з власної кишені, що і його, й усіх годують купці, ремісники, селяни. «А їм вистачає одного владаря. Утримувати ще й усю його незліченну рідню та коханок вони зовсім не хочуть». Дослівно так говорив Роні з маркізою й повторив ці слова перед королем.
То була наука для короля, і обидва знали, що ця наука цілком слушна, але не може змінити нічого. А проте від таких розмов нагромаджується певна нехіть між цими двома чоловіками, що мають на світі, власне, тільки один одного. Духівник Котон, єзуїт, простосердий і хитруватий, непокоїв короля, доводячи йому, що народна любов до нього помалу згасає. І винен у цьому був, коли вірити Котонові, жорстокий збирач неправедних данин, що думав тільки про нагромадження й підбивав короля на смертний гріх жадоби. Це приголомшило Анрі, який хотів уславитись тим, що при ньому народові живеться не важче, а щасливіше. Своїй маркізі, що поскаржилась на міністра, він дав відсіч; і все ж якась нехіть лишається. Король зробив деякі гострі зауваження щодо порядкування фінансами — цілком слушні, звичайно. Королівське господарство стало завдяки Роні чесним і саме через це — немилосердним. Що з того, що прибутки держави витрачаються доцільно, коли заради них у бідної родини забрали останню корову? Це вже наука для Роні; і знов обидва знали, що вона слушна, але марна.