Літа зрілості короля Генріха IV

«Яке страхіття, благочестивий отче! Я ж думала, ще довго буде сама гра й танець. Я ненавиділа його за оту недотриману шлюбну обіцянку, але ви погляньте на мене: я ж трошечки без клепки. Такі речі кажуть, але їх не роблять. Що? Я? Отак-таки по-справжньому? Я не розумію вас — чи, може, я й справді… А що, коли я сю ж хвилину розповім йому про ваші мерзенні вимоги? Ні. Ні слова більше, я нічого не казала. Я хочу жити. Я скоряюсь, тільки зоставте мені життя».

Анрієтта д'Антраг зайшла надто далеко. Після падіння Остенде безіменна всесвітня держава остаточно затягла її в свої тенета, і вся родина сприяла цьому. Коли згодом змову викрили, її так і назвали «змовою д'Антрагів». Маршал, слабодуха людина, і його злочинний син д'Овернь[100] на суді втратили всяку гідність; Анрієтта лишалась мужньою, вона наполягала на своїх правах. Вона має від короля обіцянку, і її діти — єдино законні. Вбити його? Ох, боже! Що там вона тямила й чого хотіла… Її рідний брат валить усе на неї. Потай вона плакала. У суддів вона гордо просила милосердя для батька, зашморгу для брата, а для себе самої вимагала тільки справедливості.

З усіх її вимог «зашморг» найдужче вражав. Анрі, що не любив позбавляти життя, намагався проникнути на дно душі кожному зі своїх повалених ворогів. Цій жінці він був дорожчий, ніж вона погоджувалась визнати в щасливі для неї дні. А тепер, хоч і визнала це нарешті — так, що зрозумів тільки він, — саме тепер усе між ними має скінчитись. Та ні. Він помилував батька, сина звелів ув'язнити, а небезпечну коханку заслав у монастир. Якби ж він і зоставив її там, забувшися з іншою! Та це йому не вдалося: в якій іще знайшов би він таку легку, їдку дотепність, таку примхливу вдачу, стільки грації в найзухваліших пустощах, таке вміння на все наважитись, не втрачаючи самоповаги; в якій іще так досконало втілене все те, що Анрі називає французьким!

Вирішивши, що вона вже достатньо покарана, він вернув її до себе. Нa неї це справило якнайневигідніше враження: вона легше стерпіла б забуття, ніж кохання, не владне над собою. А він зробив ще більше: визнав своїми її дітей. Та що з того — для «її дофіна», як вона називала сина, трон лишився неприступним. Пан д'Антраг мусив, як викуп за своє життя, повернути письмове шлюбне зобов'язання. Чоловік, що тим дужче принижував її, чим вище підносив, аж тепер став їй справді ненависним. Її оселили в Луврі, і відтоді Анрі мав під своїм дахом найлютішу злобу. Інші його ненависники, що теж жадали йому смерті, були принаймні при своєму розумі; кожен спочатку усвідомлював, що повітря просякнуте заразою, чумою змовництва, і, неспроможний опиратись їй, наперед погоджувався з тим, що великий король має згинути.