Літа зрілості короля Генріха IV

— І ніякого пуття з нього? — спитав Анрі.— Ні певності, ні навіть надії?

— Ми неухильно сприятимемо тому, щоб перемагав розум, — заявив Роні.— Хоч би це довго було марне, та ми з вами знаємо з чесно набутого досвіду, що розум розраховує на довший час, ніж глупота: їй треба квапитись, бо вона слабка.

— Квапиться, бо слабка… — мовив Анрі сам до себе. — І тому схильна вдаватись до насильства.

Наступний рік і справді показав схильність слабкості до насильства. Король Іспанії запропонував королю Франції союз із метою разом висадитись у Англії, яку вони мають завоювати, щоб винищити там усіх протестантів. Анрі повідомив про це короля Якова. Тим часом упало Остенде[99]. Сорок тисяч солдатів утратила Іспанія під мурами героїчного міста. І коли врешті генерал Амброзіо Спінола вступив до нього як переможець, король Яків перелякався. До всіх страхів йому ще бракувало наміру сусідів висадити військо на його острові. Королю Анрі, хоч той щиро остеріг його, бідолаха довіряв не більше, ніж самому собі. Анрі відмовився від союзу зі схильною до насильства слабкістю, Яків погодився на такий союз. Із французькою угодою він без кінця зволікав. А королю Іспанії поквапно передав підписану грамоту.

Він, мабуть, сподівався зупинити долю. Але проти слабких, що квапляться й тому чинять насильство, не допоможуть ніякі поступки. Іспанія, ставши трупом, хоче владарювати, знекровлена — хоче перемагати й чіпляється за свої останні жертви ще упертіше, ніж за перші. Її передові загони й катів уже послано до обраної нею країни. Це англійські отці з Товариства Ісусового; за такого короля, як Яків, від них годі сподіватись чогось доброго — ні м'якості, ні навіть обережності. Для цього треба бути інакшою людиною. Сюди, у Францію, король Анрі теж допустив їх; чому — це знає тільки його Роні. Паризькому парламентові, що висував заперечення (як і проти Нантського едикту, і то досить довгий час), своїм ученим правникам Анрі відповів: «Щиро дякую, що ви так дбаєте про мене й про мою державу. Одначе опір єзуїтам чинять два різновиди людей: по-перше, протестанти, а по-друге — духівництво, але тільке невчене й розпусне. Сорбонна не визнає отців єзуїтів, вона їх засудила — і що ж із того вийшло? Що спорожніли її аудиторії. Що вдієш, усі освічені уми тепер звертаються до єзуїтів, і за це я їх поважаю».

Тим самим він підтверджував їхню згоду з духом часу, їхній успіх. Далі він твердив, що ніякого вчення про тирановбивство у них взагалі нема. Всі ті, хто зазіхав на його життя, ніколи не були близькі з ними, особливо Шатель, усупереч його свідченням. Наскільки вірив він сам у все це? Він признався своєму Роні, що воліє мати небезпечних людей у себе в країні, ніж десь за кордоном, де їх сповиватиме романтична привабливість, яка здобуватиме їм тут, у країні, закоханих учнів, що, віддані їм душею й тілом, самохіть підкопуватимуться під державу, поки під нею не вибухне порох. А коли їх допустити в країну законно, вони розгортатимуть свою діяльність відкрито.