Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Котон відчув сприятливий для нього настрій і запевнив старших у ордені, ніби король уже достиг для того, щоб дати відставку своєму непідкупному протестантові. Тоді він справді залишиться зовсім один і буде в їхніх руках. Роні боронився, він виставляв Котона на посміх. Його винахідлива поліція змайструвала для нього писання, в якому королів духівник ставив усілякі запитання дияволові; той мав давати відповіді устами одержимого. Роні розголосив те писання; воно здалося всім наївним, і за реготом, що знявся через нього, всі випустили з уваги, про що, власне, велись переговори з лукавим. Ішлося про смерть короля.
Щоб зовсім затушкувати свою помилку, Котон симулював замах на себе — своєю рукою завдав собі легкої рани, яку двір і місто зразу поставили на карб протестантові Роні. Анрі, почувши те, негайно поїхав до арсеналу і обняв свого щирого слугу.
— Якби ви справді мали кровожерну вдачу, то починали б не з цього єзуїтського телепня.
Роні не був такий певний щодо цього, одначе скористався сприятливою хвилиною.
— Величносте! — сказав він значуще. — І ви, і я вміємо розпізнавати поважне за сміховинними пригодами.
Анрі:
— Нас хочуть посварити. Це справді дуже поважна річ.
Роні:
— Їм ідеться про вашу війну. Удар націлено не в міністра фінансів, а в начальника вашої артилерії.
Анрі лайнувся своєю давньою лайкою.
— А я вже гадав, що цього разу напустив досить туману й сховався в ньому.
Роні:
— Ваше справжнє обличчя хоч-не-хоч видне крізь будь-який туман, і воно завжди те саме. Всім упадає в очі, що ви з палкої любові до Товариства Ісусового віддалили від себе всіх протестантів. Король Яків так далеко не заходить, і вам вірять менше, ніж йому. Краще було б помиритися з ними.
Анрі:
— Якби ж то вже настав той час! Але ж протестанти зрадили мене з Біроном.
Роні:
— Забудьте це! Покваптеся! Бо хто може передбачити, як скоро протестантському військові доведеться захищати вас і вашу владу.
Анрі:
— Ви гадаєте, що знов дійде до цього? Правда, однодумці іспанців сміливішають, а вони круг мене, куди не глянь. Та однаково ви пильнуєте Вільруа, а я — королеву. Про це я мовчу, але ви й самі знаєте ще більше за мене.
Роні — швидко:
— Шаноба не дозволяє мені вивідувати щось і тут. Я волію думати, що дружина короля до останку скорена його величчю і дбає тільки про неї. А втім, у вашій родині й при вашому дворі ніхто не має такої влади, щоб закликати до країни іспанців. Змовник сидить у своєму місті, за мурами й брамами. Він має військо, а позад себе — кордон. Моя перша й остання думка, величносте, — герцога Буйонського треба повалити й стратити.
Анрі:
— Пане начальнику артилерії, ви, як на мене, надто легко прирікаєте моїх людей на страту. Невже королева розумніша за вас? Вона не любить жодного єретика, але цього хоче пощадити. Скажіть самі, чи це добрий шлях до того, щоб помиритися з моїми протестантами? Бірон був не їхній, і то вони не хочуть мені його пробачити. А цей — їхній.
Роні:
— Тим більш потрібно, щоб вони побачили силу свого короля й упізнали в ньому давнього короля Наваррського. Величносте! Самою поблажливістю досягнете небагато, особливо у нашого впертого гугенотського поріддя.
Анрі:
— Хай буде по-вашому. Якби в Лa-Рошелі були настроєні відповідно і добровільно впустили мене до їхньої фортеці, я залюбки поїхав би до них. Старшим я поклав би руку на плече й нагадав би їм про перші турботи та труди — вони в нас були спільні й досі лишаються найкращим з усього, що було.
Міністр зрозумів останні слова короля як наказ і сприйняв той наказ із захватом. Він, мовляв, скоряється, він негайно їде на збори протестантських депутатів, що мають невдовзі відбутись. Він скаже їм: «Слухайте! Я сповіщаю вас, що має прибути наш владар. Я тільки один із вас, але як міністр тішуся близькістю до короля й знаю його добре. Король нічого не зрікається, він ні в чому не зневірився — ні в нашій спільній справі, ні в боротьбі за неї…»