Літа зрілості короля Генріха IV

Почалося все ще в дорозі від узбережжя до столиці. Квартир'єри короля Англії позначили будинки, до мали ночувати французькі гості, але дехто з городян постирав написи зі своїх дверей. У Лондоні представника короля Франції зустрінуто гарматним салютом зі старого Тауеру, з бастіонів, з кораблів. Серед великого натовпу він сів у розкішну карету й поїхав до палацу постійного посла — графа де Бомона. Але перед його дворянами зачинялися всі двері, хоч на вулиці ночуй. Пояснювали це так: ті, котрі приїздили минулого разу з маршалом Біроном, повсюди чинили бешкет і навіть когось закололи. Маркіз де Сюллі зразу прочитав своїм молодим супутникам лекцію щодо пристойної поведінки. На нещастя, вони зайшли до одного дому розпусти і там теж когось закололи.

І таке мало статися саме з цим послом, найдостойнішим з усіх французів! У страшному гніві він нахвалявся зітнути голову тому молодому забіяці, і лорд-мер Лондона насилу стримав його. А тим часом він і сам ледве не припустився якнайтяжчої помилки. Він збирався йти на прийняття до короля у глибокій жалобі. На щастя, мілорд Сідней устиг попередити його, що він єдиний буде там у чорному. А король Яків та його двір сприйняли б це неприхильно, особливо цей вразливий монарх, досі тільки король Шотландії, а тепер і Англії, але не своєю заслугою, а тільки як спадкоємець. Навіть імені його великої попередниці тут не сміли вимовляти. Сюллі обурила дріб'язковість живих. Світова слава для цих нікчем минається ще не досить швидко: вони прикидаються глухими.

Тим упевненіше вдався посол у своїй промові перед королем, у Грінвічському палаці, до пишного стилю, такого модного тепер, що й Роні мусив його вивчити. Він назвав свого владаря і його величність короля Британії справжніми диво-королями, що вмістили в собі всю велич нових часів і старовини. До попередниці Якова він би ніколи не наважився звертатись так: із нею говорили або по-діловому, або по-вченому. Він запевнив, що його владар цілком утішився по тяжкій втраті — смерті Єлизавети, — коли на її трон мирно зійшов наступник, наділений надлюдською душевною величчю. Король Франції, що послав його, так високо оцінив велич Якова, що його приязнь і відданість набагато перевершили нічим не потьмарені взаємини з уславленою королевою, якої вже нема.

Що Єлизавети нема — це правда, решта все вигадки. Роні договорився до твердження, ніби він бажає цьому наступникові з нерішучим обличчям такого самого щасливого правління, як і своєму власному владареві.

— Нехай ваша могутність і слава щодень зростають. Тільки натхнення з небес могло б дати мені досить красномовності.— Це, власне, правда: лестощі мають свої межі, і їхньої людської міри не вистачить, аби вдихнути віру у власні сили та рішучість у підозріливого монарха, який сам собі не вірить. Король Яків, щоб чути ці пишномовні підбадьорення, спустився від свого трону на дві сходинки. Дослухавши промову, він почав мимрити свою відповідь. Бентежив його не посол; той, жаліючи сердешного спадкоємця англійської корони, опустив очі. Власні вельможі шотландського короля тим суворіше дивилися на нього, чим важче було йому говорити. Це були все ті самі слуги старої королеви, і вони, особливо мілорд Сесіл, були схильні дати відчути владареві-чужоземцеві, який він випадковий і самотній на своєму троні, прикликаний з чужини: вся його могутність позичена в небіжчиці. Перед ними він весь час мусив складати іспити, тому й затинався. Тим хапливіше простяг він руку до паперів, які подав йому маркіз де Сюллі.