Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
І загальмувавши, дав другій машині врізатися в наш бампер.
Вона не постраждала. У неї навіть не погасла жодна з фар. Але спрацювали подушки безпеки й оглушили всіх, хто сидів у машині.
— От і все.
Але Марина залишалася холодною. Якщо, звичайно, подібне слово доречне щодо дванадцятирічної дівчинки.
— Я не люблю бойовиків, — сказала вона.
— …?!
— Я взагалі не дивлюся такі фільми.
Аж так? Ну добре.
Я викотився з машини, і, миттю зміркувавши, чого саме я хочу, четверо друзів Дмитра, які щойно зображували мерців, порозривали подушки і повискакували зі своєї машини. Я вистрелив, але в мене «скінчилися патрони», і тому ми почали битися. Причому билися так, щоб Марина, яка сиділа на передньому сидінні, могла бачити нас не повертаючи голови.
Але коли я зиркнув на свою дочку через лобове скло, то виявилося, що в даний момент їі значно більше цікавили не ми, а стан її нігтиків, які вона розглядала з абсолютно незворушним виглядом.
— Ну й нерви в цієї дівчинки, — мовив один з новозеландців, ухиляючись від мого кулака.
— Не дитина, а камінь.
Я кивнув, намагаючись зрозуміти, що… що?.. що?!!! І, нарешті, пропустив удар (але ми все-таки билися не в повну силу, тому падати після цього мені довелося навмисне), впав і сказав:
— Чорт із нею. Забирайте її.
Мене вдарили кілька разів ногами. Я завмер, нібито без свідомості, обличчям в асфальт. А потім хлопці витягли Марину з машини, кинули на заднє сидіння свого все-таки не дуже постраждалого авто і поїхали геть.
Я піднявся, струсив із себе пил і закурив.
— Мда, — сказав Дмитро, який вийшов з темряви. — Не вдалося.
— Нічого, — сказав я. — Зараз вони її налякають… І тоді…
А якщо ні?
Але ці хлопці вміли лякати.
Бойові мистецтва диктували необхідність культивування чіткого ставлення до смерті ще до реальної битви, і оволодіння їх технологіями розглядалося як релігійний подвиг, який робить людину абсолютно непереможною, незалежно від результату бою.
Викладені на столі інструменти були куплені поспіхом. У найближчому супермаркеті. Але, незважаючи на це, виглядали вони більш ніж моторошно: щипці, ножі і пилки для різання металу, кілька молотків, дриль, глянувши на який, один з новозеландців сказав:
— Треба поставити тонше свердло. Якщо свердлити череп цим, то він розколеться, як кавун… — причому це не були суто теоретичні знання. Подібні речі багатьом із них доводилося робити. У далекі часи, які тепер уже здаються страшним сном.
І як у ті далекі часи, вони притягли дівчинку у величезний підвал і посадили на стілець під єдиною лампою, яка освітлювала її і стіл із розкладеними інструментами для катувань.
— Ви мерзотники, — сказала Маринка.
Але ніхто навіть не глянув на неї.
— Отже, — сказав один з бойовиків-ветеранів. — Де диск?
— Зараз прийде мій тато, — сказала Марина, — і ви будете плакати.
— Та ти що? — один із них зробив крок і вдарив її по обличчю.
— Я розповім вітчиму! — закричала вона. — І він закопає вас усіх.
— Твій вітчим дозволив нам робити з тобою все, що нам заманеться, — сказав стрілець, який прожив останні років вісім серед маорі, які хоч і прилучилися до цивілізації, але все-таки ще пам’ятали традиції канібалізму. Хоча варто зауважити, що холоднокровним убивцею він був і до того, як приїхав на їхні острови. — Нам потрібен диск. А от чи будеш ти кульгати після того, як віддаси його нам, і чи взагалі зможеш пересуватися без інвалідної коляски…
— «Дівчинку треба покарати», сказав він. От ми тебе й караємо.
Майже осліпла від яскравого світла, спрямованого просто їй в очі, Марина не бачила нікого з тих, хто говорив з нею.
Не бачила вона й мене з Дмитром, хоча стояли ми від неї зовсім недалеко.
— Ви думаєте, що якщо покалічите мене, то вітчим простить вам? — запитала вона.
— Думаю, так, — сказав хтось і знову вдарив її. Не боляче, але дуже лунко.
— У мого тата є друг Сашко, — злизнувши з губи кров, сказала Марина. — Коли він довідається, що ви зі мною зробили…
Сашка ми свідомо не взяли з собою зовсім. Надто вже він прив’язався до дівчинки, і надто добре ми знали про те, як швидко й майже без приводу він утрачає контроль над собою. Навіть у грі. Ми ж із Дмитром ставилися до всього, що відбувалось, цілком спокійно. За все треба платити. За можливість полюбити — теж.
А ще: «Він повинен уміти відкинути страх і відректися від власного життя. Це і є закінчене коло».