Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Будеш згадувати про мене, — сказала Марина.
Ми бували з нею в кіно. Ми бродили по парках. Я читав їй ієрогліфи вивісок, а вона розповідала мені про гувернанток:
— Коли їх наймала мама, вони були схожі на бібліотекарок-невдах. Коли їх став наймати вітчим, то це вже були силіконові красуні, які ледве могли стулити докупи п’ять слів… А в тебе є улюблена кав’ярня?
Її не було, але заради Марини я швидко придумав її — малесеньку, між трьома хмарочосами.
— Підемо?
— Підемо.
Кельнер зрадів нам так, немовби я справді бував тут щодня. А сидячи біля вікна, ми могли милуватися небом, відображеним у скляних стінах хмарочосів.
Маринка купила одноразовий фотоапарат і клацала мене:
— А тепер посміхнися… Тепер задумайся… Ти можеш бути злим?
— Можу.
— Позлися.
Ми поверталися додому в порожньому вагоні метро, і вона задрімала в мене на плечі. Ми проїхали вісім станцій — я не міг змусити себе розбудити її.
— Тоді підемо пішки.
І ми йшли, і тепер розповідав я:
— Твоя мама була дуже красивою…
— Я бачила фотографії. Ти любив її?
— Дуже.
— Сильно?
— Сильно, — кому потрібна правда? — Просто так вийшло, що я мусив або вмерти, або виїхати…
А може, це здіймаються хвилі на поверхні моря? — думаю я. — Мабуть, не схоже: не може море видавати такий хрипкий звук.
— Я пам’ятаю, як забирав тебе з пологового будинку. Ти була зовсім крихітною. Зі мною приїхав десяток моїх друзів, усі вони кричали і сміялися, а ти невдоволено морщилася. Була осінь. Безліч жовтих дерев. Я віз тебе у візочку, а за нами їхав ескорт машин.
— Це було схоже на весілля?
— Мабуть… Твоя мама сиділа спереду (їй тоді було боляче ходити) і всміхалася нам.
Я повів її в банк, де, переговоривши з клерком не найгіршою англійською, Марина зняла з мого рахунку трохи грошей — пачечку єн різного номіналу.
— Я покладу їх у гаманець і щоразу, побачивши, згадуватиму про тебе.
Думка: вона скоро поїде.
Біль: вона скоро поїде — і що тоді?
І усвідомлення того, що я став японцем значно більше, ніж думав: нехай залишилося тільки п’ять тисяч секунд, але ці секунди будуть наповнені щастям.
Однак я не міг запитати її: «Скоро?».
А вона вперто не казала мені, що їй пора.
— А розкажи мені про Юкіко…
Цікаво, чим займається зараз Мієтян — дівчинка з Комеяматі? І як живе Текко — син човняра з переправи в Єрдібасі, і Сінко — син продавця кама боно, і Кодзіро — хлопчик із крамниці, де роблять гета? Чи ставлять вони, як колись, театральні сцени в тютюновій крамниці на другому поверсі під самим дахом?
— Та як про неї розповіси…
— Ну, ти її любиш?
— Це трохи інше — я не можу без неї.
— А одружитися з нею? Тільки не треба говорити, що для тебе існує єдина жінка — мама. Тобто моя мама Наталя.
— Я не думав про це. Та й у нас із Юкіко різниця в чотирнадцять років.
— А тут не прийняті нерівні шлюби?
— Прийняті…
— То давай.
— Просто я не хочу.
— Одружитися з Юкіко?
— Не хочу бути сім’янином.
— Егоїст.
— Причому найбільший з усіх егоїстів.
— А Юкіко?
Юкіко — юдзьо, а юдзьо не ставлять таких питань.
Дівчата-юдзьо, красиві й ошатні, сиділи на верандах-пагодах «веселих» будинків по обидва боки вулиць. Юдзьо ставали ніби другими дружинами своїх клієнтів. І догоджали кожному своєму панові не тільки у власних кімнатах, а й у чайних будиночках, де збиралися чоловіки з усіх прошарків японського суспільства.
…Привести дівчину… просто в чайний будиночок, де теж були місця для інтимного спілкування.
Одинадцять років мого життя вмістилися в якісь три дні.
— Ось і все, — сказав я, розуміючи, що це може стати початком нашої розлуки.
— Це було щасливе життя?
— Тепер не знаю.