Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Частина дванадцята
І все-таки — вітчим
— Ну, що? — запитав Дмитро, який зателефонував мені ввечері. — Як наше дівчатко?
— Спить, — сказав я.
— Набігалося?
— Щось ніби так.
— Ти задоволений?
— Спасибі.
— Та я не про це… А з хлопцями, тими, що найняв, я розрахувався, і вони роз’їхались по домівках.
Хлопці, які ввірвалися в мою квартиру наступного вечора, були новими стрільцями, яких прислав до нас вітчим моєї дочки.
У Японії каліграфія вважається одним із видів образотворчого мистецтва. У Китаї, на батьківщині східноазіатської традиції каліграфи, її розглядали разом з поезією та живописом як неодмінний атрибут кожної культурної людини, і за якістю почерку визначали характер того, хто писав.
Їх було шестеро — тих, що вибили двері й завмерли в проймі та за проймою, — бойовиків пана вітчима.
— Знову?! — здивувалася Марина.
— Аякже, — буркнув стрілець зі шрамом через усе обличчя.
— А я тебе знаю, — сказала дівчинка.
— І я тебе, — сказав стрілець. — То що? Погуляли й вистачить?
— Ні, — захитала головою моя дочка. — Тату, не віддавай мене їм.
— Іди собі, — попросив мене один із прибулих.
— Ага, — кивнув я. — Зараз.
На війні вірність самурая виявляється в тому, щоб іти без страху на ворожі стріли та списи, жертвуючи життям, якщо того вимагає обов’язок. Адже вірність, справедливість і мужність — три природні чесноти самурая.
Але я ніколи не вважав себе самураєм. Ані на мить. У жодному з найп’яніших снів… Просто є речі, настільки добре розказані іншими, що нерозумно навіть намагатися розповісти про них самому.
— То ти підеш?
— Друже, — сказав я, — ти в моєму домі.
— І що? — запитав він.
— А те, — сказав я, гримнувши його в сонячне сплетіння.
Він упав, придавивши собою пульт керування стелями-підлогами… І тут почалося…
Схопивши Маринку, я буквально викинув її на кухню, перекинувся через голову і врізався у вбудовану шафу, а стрільці вивалилися на сходову клітку, щоб як тільки опуститься рівень «вітальня», вбігти назад. Але ненадовго. Лише на дванадцять секунд.
Вітальня клацнула засувками, поховавши під собою нокаутованого мною стрільця, і його друзі кинулися до мене. По м’яких подушках. По обшитих шовком татамі.
Але ми встигли обмінятися лише десятком ударів, коли один із них крикнув:
— Шухер! — і ми розбіглися, щоб не бути придавленими моїм кабінетом.
І знову дванадцять секунд.
«Кімнати» піднімалися й опускалися, змінюючи одна одну.
Цього разу я встиг одержати аж три удари в обличчя. Зате ще один стрілець завмер, скотившись до низеньких книжкових полиць, які стояли на підлозі. Такі вже були закони геометрії багаторівневих кімнат — меблі в них мали бути не вищі за тридцять сантиметрів.
І наступні дванадцять секунд.
Але цього разу — в моїй спальні.
Ці хлопці вміли битися. Але їхнє вміння було добре для шинків і вулиць, на яких вони жили. Проте оселившись у Японії, ти навіть не зауважуєш, як одного разу опиняєшся в малесенькому спортивному залі, де тебе починають учити, як одним порухом кисті зламати руку супротивника, чи як, просто позадкувавши, змусити ворога впасти й наткнутися на його власний ніж.
Я відступив, лише стиснувши його плече, і (хрускіт не стільки був почутий, скільки передався пальцям) вирвав його ключицю.
І наступні дванадцять секунд. Цього разу в бібліотеці. У лабіринті з тридцятисантиметровими стінами книжкових полиць.
— Нам потрібне тільки дівчисько, — вишкірився бойовик зі шрамом через усе обличчя, коли нам знову довелося розійтись.
— Це дівчисько — моя дочка, — сказав я.
А потім усе пішло в зворотний бік. Стелі посунули вгору — спальня, кабінет, вітальня, бібліотека.
І щоразу ти то застрибував на підвіконня, то втискався у стінну шафу, то вибігав на сходи.
Зате до кінця третього кола вже четверо з тих шістьох каталися на стелях-підлогах, немов на каруселі. То вгору, то вниз. Усі, хто потрапив під мої удари.
— Ходи сюди, — покликав я.
Але бойовик похитав головою і витяг пістолет.
— Віддай дівчисько!
Якщо він почне стріляти, мене вже не врятують ніякі, навіть найхитромудріші, прийоми.