Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Ваш друг казав, щоб ви їхали зі мною.
Я набрав Сашка:
— Ти де?
— Їду на захід. Слідом за Мариною. Зараз ми…
Я повторив таксисту назву вулиці, і він погнав туди.
Основою вчення Дао вважається праця китайського філософа Лао Цзи «Дао де дзин». Світобудова з погляду даосизму існує за рахунок нез’ясованого Дао («Шляху»), що рухає і керує всім сущим. Проходження законами Дао — це шлях життя і блаженства.
Ми наздогнали Сашка хвилин через десять.
Коли ми порівнялися з його машиною, він, сидячи за кермом, кивнув уперед — на таксі з яскравим рекламним щитом на даху.
Маринка сиділа на задньому сидінні між двома молодими японцями. Ще двоє озиралися на неї, тиснучись на сидінні поруч із таксистом.
— А де п’ятий? — запитав Дмитро.
— Відстав, — сказав я. — Або в багажнику.
Вони зупинилися біля дешевого, з малесенькими кімнатками готелю.
— Під’їхати? — запитав таксист.
— Ні.
Ми зупинилися на іншій стороні вулиці.
А потім відбулося те, що зробило безглуздими всі умовляння Дмитра: Маринка вчепилася нігтями в обличчя одного зі своїх нових друзів, потім спробувала вдарити іншого своїм важким черевиком, але, швидко скрутивши її, — четверо проти однієї, — вони витягли її з машини.
За мить я вже йшов до них:
— Гей, виродки. Лишіть її. Чули?!
— Іди звідси.
— Так?
— Так, — двоє з цих пацанів у яскравих перуках одразу стали в стійки «дрімаючий дракон» і «олень, що захищається». Марина скрикнула:
— Татку! — а я вдарив «дракона» відкритою долонею в груди, а другим ударом зніс «оленю» всі його роги й копита.
— Ну?!
Не маючи інших засобів до існування, багато з них стали організовуватися в банди й нападати на мирних мандрівників і торговців, грабувати села й навіть міста. Самі вони іронічно називали себе хатамото-якко («слуги сьогуна»), але народ дав їм прізвисько кабукі-моно («клоуни, божевільні») — за дивні костюми, зачіски та насичений військовий сленг.
Двоє інших спробували перетворитися в «мавпу» і «тигра».
— Я! — попросив Сашко, — біжучи до нас. — Дайте мені!
Але, побачивши його, обидва юнаки дали драла.
— Ні, — засумував Сашко. — Це несерйозно.
— Побий таксиста, — запропонував Дмитро.
А я допоміг Марині встати.
— Ну, що ж ти? — запитав я.
— Таточку, — п’яно посміхнулася вона. — Ти такий класний.
І тут же ноги її підкосилися, і я ледь устиг підхопити її.
У таксі, а потім у квартиру, я заносив її на руках.
Дмитро й Сашко попрощалися зі мною біля під’їзду. А, поклавши Маринку на ліжко, я почав думати: чи не збентежиться вона завтра вранці і чи не образиться, якщо я зараз роздягну її.
Щоб розумітися на дітях, їх треба виховувати все життя. Я не розумівся, а тому лише зняв з неї черевики, вкрив ковдрою і відчинив вікно.
Надворі була холодна, з обривками туману і випадкових крапель дощу, осіння ніч.
Уранці вона прокинулася з пом’ятою фізіономією, зі стоїчно приховуваним головним болем і неймовірною спрагою.
— То, кажуть, я вчора… — обережно почала вона, ставлячи пляшку з недопитою мінералкою на стіл, — відривалася?
— Трохи було, — відповів я.
— Ти незадоволений?
— Тим, що ти пішла без попередження.
— Мені соромно, — сказала Марина, хоча по її обличчю було видно, що зараз вона не може відчувати нічого іншого, крім болю й нудоти.
І тоді ж мені подзвонив Дмитро:
— Отже, ми починаємо.
— Що? — запитав я, встигнувши забути розмову з ним.
— Змушувати вас любити одне одного, — нагадав Дмитро. — Можете починати готуватися. Хлопці вже в дорозі.
Викликані ним хлопці були відставними стрільцями й рекетирами, які осіли в Новій Зеландії і на майже безіменних островах південних морів.
Частина десята
Відставні стрільці
Вона вийшла з душу. У срібних крапельках води. У моєму, величезному для неї, тоненької і тендітної, халаті.
— Поснідаєш?
— Ні, — вона похитала головою, і три срібні краплі злетіли в повітря. — Хіба що ще один аспірин.
Я дав їй таблетку, і вона запила її, відкривши нову пляшечку мінералки.
— А скажи, — раптом промовила Марина, — ти сумував за мною?