Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Радше за тим, чого в нас не було.
Але я сказав:
— Звичайно.
— І як часто?
— Майже завжди.
— А… — але зрозуміти з цього «а…» хоч що-небудь було просто неможливо.
Гучний, метушливий аеропорт. Ревучі за стіною літаки. Дев’ятеро терміналів, що йдуть через блискуче поліроване скло, дев’ятеро професіоналів, що приїхали на запрошення Дмитра.
Дмитро і Сашко зустрічали їх за огорожею.
— Ми тут, — обіймаючись із деякими, а з іншими знайомлячись:
— Дмитро.
— Олександр.
— Ставр.
— Леонід.
— Максим.
— Кока Петрович.
Усі вони були високі, міцні, товстошиї. У найківських куртках, з величезними спортивними сумками і, звичайно ж, товстими золотими ланцюгами та виголеними потилицями.
— Ми їх зустріли, — подзвонив мені Дмитро.
— Не зараз, — сказав я, зиркнувши на Марину, яка фарбувала нігті на ногах.
— Що, у дитини перше похмілля? — посміхнувся Дмитро.
— У тому-то й річ, — сказав я, — що, як мені здається, далеко не перше.
З мамою-наркоманкою і татом вічнозайнятим банкіром вона могла навчитися не тільки пити. Але, перевіривши (коли вона спала) вміст Марининого рюкзака й обстеживши її кишені, я не знайшов там ні слідів трави, ні таблеток, ні навіть жодної крупинки білого порошку в складках підкладки. Хоча, якби мені тоді хтось сказав, що вона не не починала, а кинула, я б не здивувався.
— Подай, будь ласка, — попросила Марина.
— Цей?
— Так.
І я простягнув їй ще один запакований у тонку плівку комікс.
Забагато нас розкидано по всьому світу — колишніх стрільців і чудом уцілілих виконавців вироків. Ми сидимо на дозвіллі в кав’ярнях Провансу. Ми робимо ставки в бетонних колізеях Іспанії. Ми страждаємо на алергію в період цвітіння кактусів і йдемо в запій у сезони мусонних дощів… У будь-якій країні світу…
Від дванадцяти до двадцяти п’яти тисяч…
Точної цифри не знає ніхто.
Ці приїхали з Нової Зеландії та Полінезії — власники барів для аборигенів чи обнесених сіткою ділянок джунглів, де проводять «пейнтбольні війни» багаті туристи. Капітани куплених на останні гроші катамаранів і яхт. Викидайли в ресторанах. І навіть один вантажник з Веллінгтонського порту. Достатньо було Дмитрові обдзвонити їх і запевнити: «Нічого серйозного й небезпечного. Тільки імітація бойових дій», — і вони, котрі одержали від нього не тільки обіцянки, а й по двадцять п’ять тисяч доларів, одразу ж до нас приїхали.
Під своїми вигаданими колись прізвищами, що стали тепер справжніми, в англійських, австралійських, панамських і албанських паспортах. Усі без винятку вони дали обітницю: «якщо мені пощастить вибратися, то більше ніякої стрілянини й ніяких убивств із катуваннями». Вони вибралися, повірили у свою безпеку, свято зберігали дану обітницю і все-таки не зуміли відмовити собі в задоволенні згадати колишнє. Причому — знайшовши для себе виправдання: «Це ж буде тільки розіграшем, і ніхто не вмре» і «гріх буде не зустрітися зі старою братвою…»
Тим більше, їм було про що згадати. А головне — їм було чим здивувати навіть таку, нездатну по-справжньому дивуватися, істоту, як моя дочка.
— Дядько Сашко запросив нас повечеряти.
— Добре, — сказала Марина.
А вже сидячи поруч зі мною в машині, озирнувшись на мить і майже відразу втративши інтерес:
— Це, здається, до нас.
Глянувши у дзеркало, я побачив два автомобілі з найнятими Дмитром ветеранами розбою і рекету.
Майстерність залежить від здатності зосередитися, від уміння «центрувати» енергію — зібрати своє кі в одній точці. З найвищою концентрацією досягають енергетичної повноти, і субстрат енергії починає діяти сам по собі, блискавично відгукуючись на найменший рух супротивника — без підказки розуму, суто інтуїтивно.
Вони їхали на двох орендованих автомобілях, повільно наздоганяючи нас.
— Мені пристебнутися? — запитала Маринка.
— Як хочеш, — відповів я.
— Пристебнуся.
— Тоді тримайся, — сказав я і крутонув кермом так, що задиміли задні шини нашого великовагового форда…
Нічний Нагано світився мільйонами пастельних вогнів. Його вулиці були повні перехожих, які вміють гуляти аж до ранку, а тому, щоб не викликати інтересу в роззяв та поліції, що з’являється відразу за ними, ми влаштували наші перегони на окраїні, в районі заводів.
Їздити цими вулицями було все одно, що кружляти лабіринтом із невисоких парканів, тупиків і прямих кутів.