Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Ми сиділи в автобусі, що віз нас до вже вбитих мною в парку стрільців, які встигли переодягтися й начепити темні окуляри. Маринка похитувала головою в такт музиці, яка долинала з CD-плеєра, що лежав у кишені її рюкзачка.
— Хочеш? — запитала вона.
— Давай.
І вона зробила голосніше:
Музика, як цокіт копит поні, що бреде під дощем.
— Там за все заплачено…
Ну, якщо заплачено…
Схопивши одного зі стрільців за барки, я впав на спину, перекидаючи його через себе. Але зробив це занадто сильно, тож, пролетівши метри зо три, він урізався в тендітну віконну раму будинку, перед яким останні хвилин сім ми витоптували квіти.
— Блін!
У будинку навіть виявилося двоє найнятих Дмитром місцевих акторів — він і вона, які сиділи перед висячим на стіні телевізором.
— Пардон, — сказав я, заскакуючи в пролом. — Ми ненадовго.
Марина залишилася стояти надворі, спостерігаючи за нами. За тим, як, пробиваючи тонкі стіни, до мене вискочили ще двоє бойовиків.
— Правий, — сказав Дмитро. — Тобто той, котрий від тебе лівий, теквондист. Другий — так собі, на три удари. Тому починай з нього.
Перекинувши другого, я затанцював з першим по кімнаті. Він був непоганий — майстерність, відточена до майже нерозрізнюваних рухів пальців.
Зупинився на мить, узяв із рук переляканого японця чашку і, зробивши ковток, віддав посудину:
— Спасибі.
І вдарив теквондиста так, що його підняло над підлогою…
— Хочеш іще?
— Давай, — сказав я і, взявши з її долоньки навушник на тонкому провідку, вставив його у вухо.
Потому, взявшись за руки, ми з Мариною пішли по викладеній нерівними каменями вулиці під:
Ну, просто: Леон і Кілер.
Виплюнувши вибитий зуб, один з «новозеландців» сказав:
— Чорт, це ж п’ятсот баксів! Чиста порцеляна!
— Я заплачу, — сказав Дмитро.
Він був задоволений. Хлопці відробляли свої гроші на славу.
Друга світова війна дала новий поштовх бурхливому розвитку документального кіно. Найзначнішим у цьому жанрі став фільм «Морські бої в районі Гаванських островів і Малайського архіпелагу» режисера К. Ямамото.
Наприкінці ночі я вже знав слова більшості пісень із Маринчиного плеєра напам’ять:
— А ти, ти, а ти, ти… Позич мені сонце в моє віконце… Є, є!
Ми навіть співали хором:
Але… Як ми всі не старалися, як не намагалися одягнути мені наручники переодягнені поліцейськими актори-японці, як не сахалися від нас п’яниці, що залишилися на досвітніх вулицях, як не валилися вже вдесяте вбиті мною стрільці — я розумів: варто лише всьому цьому закінчитися — ми повернемося додому, і Марина знову буде лежати на підлозі, перегортати комікси і не звертати на мене ніякої уваги.
І тому я чіплявся за цю зовсім безглузду гру навіть тоді, коли останній зі стрільців, які брали в ній участь, уже перестав сумніватися в тому, що з цього все одно нічого не вийде.
Хлопці корчилися, я стріляв, і блискуча гільза впала на асфальт біля ніг моєї дочки.
— Цок, — сказала Маринка, вдаряючи по ній носаком і заганяючи її під сміттєвий бак. — Гол.
Їй було нудно.
Що б ми не робили…
— Добре. Спробуємо ще раз, — сказав Дмитро.
І знову ми ганялися один за одним. Причому так, щоб не подряпати взяті в оренду автомобілі. І знову я говорив:
— Не бійся.
Навіть коли, різко повернувши, змусив одну з машин переслідувачів в’їхати в стовп.
— Не бійся… — говорив я. — Зараз…