Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
І підчепивши ногою сервірувальний столик — полірований горіх, прикрашений мозаїкою з перламутру — й запустивши ним у стрільця, я виграв три секунди й кинувся до кухні, де весь цей час ховалась моя дочка.
— Маринко! Пішли!
— Маринко! — крикнув я.
— Так, тату!
— Швидко сюди!
Нагинаючись, хоч наступна стеля була над нею ще метри за два, вона підбігла до мене, і я витяг її на терасу. У свій сад карликових сосон та евкаліптів.
— Що…
Піднявши Марину під пахви, я переніс її через поруччя і сказав:
— Тримайся, — змушуючи взятися за громовідвід.
— А тепер униз.
— Ні.
— Не бійся.
— Ні, — захитала головою дівчинка, судомно вчепившись у товстий мідний дріт.
— Не бійся!
— Ні!
Схопивши Марину за комір, я відірвав її від громовідводу й, затиснувши під пахвою, сам учепився за нього вільною рукою.
— Стій! — крикнув один зі стрільців, посланих її вітчимом.
Але я вже сунув униз. Із сьомого поверху. Розрізаючи долоню до кістки. Однак випустив дріт лише після того, як мої ноги торкнулися до землі.
— Усе? — писнула Маринка.
— Так, — сказав я. — Можеш розплющувати очі.
Але перш ніж випустити її, я відірвав їй комір.
Мені потрібно було бодай чимось перев’язати долоню, з якої цебеніла кров.
Мужність як певна благородна властивість людської природи взагалі, за конфуціанським формулюванням, містить у собі також поняття «хоробрість», «відвага», «сміливість»… Бусідо визнавало тільки розумну хоробрість, засуджуючи даремний ризик; нерозумна, безцільна смерть вважалася «собачою смертю».
— Стій! — почулося з мого саду на даху.
— Побігли, — сказав я.
Ці хлопці не знали міста, тож ми відірвалися від них уже на другому повороті.
Але вони вміли стріляти…
Постріл був один, і Марина навіть не звернула на нього уваги.
Але коли я привів її до Дмитра, з мене витекло стільки крові, що моє обличчя стало білим, немов у гейші, яка себе вибілила.
— Куди? — запитав Дмитро, побачивши мене.
— Не знаю.
— Добре, — сказав він. — Давай у ванну.
Як дбайлива нянька, він зняв із мене весь одяг, змив кров, яка вже почала запікатися, теплою водою. Куля ввійшла над лопаткою, ледь зачепивши кістку. Витягти її Дмитрові вдалося невеликими ножицями тільки з третього разу.
— Скільки їх було?
— Не знаю.
Перев’язаний, із прибинтованою до тіла рукою, я лежав на ліжку, а Марина сиділа поруч зі мною.
— Шестеро, — сказала вона.
— Ясно, — Дмитро зняв слухавку. — Сашку, ти де? Терміново до мене. Сергій підстрелений, у його квартирі повно харківських стрільців. Я не жартую… Добре. Давай.
Сашко приїхав хвилин через двадцять.
Разом вони почали обдзвонювати готелі міста, знайшовши в одному з них «туристичну групу» з України.
— Їх чотирнадцять осіб, — сказали їм. — Так, лише чоловіки. Так, усі від двадцяти п’яти до сорока. Ні, частина з них залишила свої номери.
— Ми їх знайшли, — сказав Сашко.
— Чудесно, — мовив я.
— Ми вас відправимо з міста, — сказав Дмитро, — а самі…
Я зрозумів, що він має на увазі, і кивнув.
— Куди ви поїдете?
Знаючи такі рани, я міг припустити, що мене вистачить ще години на три.
— Гаманець у куртці.
Дмитро кинув мені гаманець. У ньому я знайшов аркушик із адресою, яку мені залишила Юкіко. Кілька стовпчиків ієрогліфів нагадували висохлі квіти.
Значний внесок в еволюцію каліграфїі епохи Хе-ян, в усвідомлення її як естетичної категорії вніс монах Кукай (774–835). Він і його сучасники — імператор Сага (786–842) і придворний Татібана-но Хаямарі (пом. 842) — запам’яталися наступними поколіннями як Сампіцу («Три пензлі»).
Потяг відправлявся без чотирнадцяти північ.
Вагон був практично порожній. Я влаштувався біля вікна, і Дмитро вкрив мене ковдрою, яку приніс провідник.
Швидкісні японські потяги. Вагони з кріслами, як у літаку… Саме тоді я оцінив усю незручність такого транспорту.
— Я вже подзвонив, — сказав Дмитро Марині. — Юкіко вас зустріне. Станція називається…
— Ні, — сказала Марина, так і не зумівши цього повторити. — Давайте я краще запишу це по буквах.
— Ну, щасливо.
Він ще встиг підійти до вікна і махнути нам кілька разів з перону.