Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Як колись у дитинстві на автодромі. У машинці з дротяним штирем, що іскрить за твоєю спиною.
І добре, що автомобілів-переслідувачів було тільки двоє. Якби їх було бодай на одного більше — вони мали б п’ятдесят шансів зі ста перехопити нас або замкнути в якому-небудь тупику з фосфоресціюючими ієрогліфами назви заводу чи «Цеху з переробки…» Мені довелося повернути, і я не дочитав.
— Не бійся, — сказав я Маринці.
— Ага.
Кіно як вид мистецтва з’явилося в Японії наприкінці XIX століття. З «рухомими фотографіями» (кацудо сясін) японці вперше познайомилися 1896 року, а 1899-го вже робили фільми самі.
Це був парк, темний нічний парк у самому центрі Нагано.
— Ходімо! — крикнув я Маринці, накрутивши глушник на свій пістолет.
— Гаразд.
Вона була все така ж незворушна.
— Нам доведеться бігти?
— Так!
— Тоді побігли.
І ми погнали: по темних доріжках і мостах, які гуркотіли під нами, по коліна у воді, крізь мокрі гілки, через ламкі осінні очерети.
— Обережно, — сказав мені голосом Дмитра вставлений у вухо навушник. І ми повернули убік, щоб не затоптати в кущах закоханих. — Тепер праворуч…
— Сюди! — крикнув я Марині, і ми вискочили до пластикової пагоди. До трьох новозеландців, які одразу почали в нас стріляти. Точніше, не в нас, а в паперові ліхтарики за нашими спинами.
Послизнувшись на мокрій траві, Марина впала на коліна:
— Татку! — а я, ставши над нею на широко розставлених ногах, почав стріляти.
Як вони падали! Перекидалися через голови. Розбризкували на нас калюжу, яка виявилась позаду. З класичними конвульсіями — стукотом рівних ніг об пісок.
— Старієш, — сказав навушник.
Я допоміг Маринці піднятися, і ми побігли далі. Повз мережу закусочних. Минаючи бамбукові атракціони і павільйони «закинь три кільця». Перестрибуючи через макети «міста ліліпутів». Повз Кремль, Пізанську вежу, від водоспаду Вікторія до озера Катманду.
— Зараз буде один, — сказав Дмитро.
Я перекинувся через голову й вистрелив. І найтовстіший з новозеландців сповз по ліхтарному стовпі, немов зірка стриптизу по жердині.
— Сюди!
Ми опинилися з протилежного краю парку.
Дмитро:
— Друге таксі…
Я відчинив дверцята, і Маринка заскочила на заднє сидіння.
— Поїхали!
Але японець мене не зрозумів.
— Що? — запитав він.
— Плачу втричі за швидкість…
Для повноти екзотики бракувало пралень, що диміли в ніч, і святкового ходу з танцюючими стоногими драконами. Для цього треба було їхати в Китай.
— А що це? — запитала Марина, вказуючи на величезну голову, що визирала із-за двосхилого даху.
— Повітряна куля, — важко дихаючи, сказав я і затягнув її у вузький прохід між будинками. — Якась реклама.
І притискаючи Маринку до себе, я затулив їй рот рукою, відчувши, як вона киває, мовляв, «я буду тихо».
Двоє стрільців з пістолетами пробігли мимо, так і не помітивши нас. І було б дивно, якби вони помітили. Адже Дмитро сказав нам у навушники:
— Сергій з дочкою — праворуч, між будинками. Ті, що їх наздоганяють, — тупо пробігають мимо.
А як тільки вони пробігли, я виштовхнув Маринку назад на вулицю і, тримаючи пістолет так близько від її обличчя, щоб, відчувши запах пороху, вона запам’ятала його на все життя, вистрелив в одного й другого.
Перший став корчитися, хапаючись за нібито прострелену спину, а другий, демонструючи, що в бандити він прийшов із якоїсь боротьби, перекинувся через голову й завмер на ґратах водостоку, змусивши жінку, яка опинилася поруч із ним, закричати:
— Поліція!!!
— Ідіть, — сказав мені Дмитро. — Дайте їм змогу швидше ожити і зникнути звідтіля.
І ми побігли.
— Восьмий і дев’ятий, — сказала Марина.
— Що?
— Ти вже вбив дев’ятьох.
— А… — і побачивши перед собою спуск у метро, я кивнув: — Туди.
— Куди «туди»? — запитав Дмитро. — Вас чекають через три квартали на північ.
Що ж. Пробігши через станцію, ми піднялися наверх на іншій стороні вулиці. А тоді через перехід опинилися просто на другому поверсі торгового центру.
«Золотим віком» для японського кіно стали 50-ті роки. До цього часу в країні сформувалася «велика шістка» провідних кінокомпаній — «Сетіку», «Тохо», «Дайей», «Тоей», «Нікацу» і «Сінтохо» (збанкрутувала в 1961 р.). Країна вийшла на перше місце у світі за випуском фільмів: 1958р. — 504 картини; число глядачів, а точніше, кіновідвідувань — майже 1,2 млрд.