Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Добре, — до неї підійшли відразу троє, — почнемо.
Третій схопив її за волосся, притискаючи до спинки стільця. Двоє перших, закинувши її ногу на стіл, стягнули з неї армійський черевик.
Зворушлива смугаста шкарпеточка з рожевим кінчиком…
— Ну? Де диск?
— Нема, — відповіла Маринка.
— Нема, то нема, — вони зірвали шкарпетку, і один із них узявся за різак по металу. — Якщо відрізати по одному пальцю, то дуже скоро перестаєш відчувати біль. Тому боляче буде тільки перші три рази…
І тоді другий ударив Марину з такою силою, що разом зі стільцем вона впала на підлогу, а той, що стояв у неї за спиною, узявся здувати зі своєї розкритої долоні вирване волосся.
Дівчинку підняли, знову закинули її ногу на стіл, і той, що тримав у руках величезні сталеві гострозубці, підніс їх до її малесенького мізинця.
— Мені пофіг, — сказав він. — Мені потрібен диск.
А інший додав:
— Нам сказали, що тебе ми можемо взагалі не привозити.
— Це неправда, — сказала моя дочка.
— Правда, — і в його голосі було стільки втомленої байдужості, що Марина повірила.
Повірила і злякалася.
Справжня хоробрість полягає в тому, щоб жити, коли годиться жити, і вмерти, коли годиться вмерти. До смерті варто йти з чітким усвідомленням того, що слід робити самураю, а що принижує його гідність.
Але чи годиться все це для дванадцятирічної дівчинки?
— Я віддам, — сказала вона, і вперше за той неповний місяць, що я провів разом з нею, я побачив не байдужо-злісного підлітка, який занадто рано подорослішав, нелюбленого, ображеного, а маленьку дівчинку Маринку. Вперше відчувши, що вона — це саме та дитина, яка колись усміхнулась мені з колиски і яку я згадував усе своє життя.
Вона заплакала, і ці сльози розтопили той лід, який я стільки років нашаровував на своїй душі нескінченними: «добре», «забули», «її ніколи не було», «вона навряд чи знає, що я взагалі є», «ми ніколи не зустрінемося, то навіщо псувати собі настрій» тощо.
Вона дивилася на своїх мучителів маленьким беззахисним дитинчам, і цей повний сліз погляд перетворив мене саме на того, ким я мав бути всі ці роки, — на батька дівчинки, яка не могла без мене. Чому? Цього я не знаю. Не могла. І все.
І витягши пістолет (якби він був заряджений бойовими, а не холостими патронами, я зробив би те ж саме), я почав стріляти. А найняті Дмитром хлопці почали падати.
І з кожним пострілом Марина здригалася.
Одне з останніх досягнень японського кінематографа: гран-прі на XXI Московському міжнародному кінофестивалі (1999 р.) одержав фільм патріарха японського кіно Кането Сіндо «Жага життя».
— Ну, як ти тут?
— Таточку! — вона кинулася до мене. — Татку!
Притулившись до мене, вчепившись у мою куртку так, що аж пальці побіліли.
— Як добре, що ти прийшов! Я знала!.. Я знала, що ти… прийдеш! Тату! Таточку!.. Татусю!
Якби вона ніколи мене не відпускала…
Частина одинадцята
Три дні
Я привіз Маринку додому, і наступні три дні ми прожили в справжній ідилії.
— Дуже страшно? — запитала вона.
— Та не те, щоб дуже…
— І нічим не замажеш, — вона знову повернулася до дзеркала і вкотре взялась розглядати величезний синець на обличчі. — А, нехай.
— Можемо залишитися вдома.
— Ні, ходімо.
— Поводи мене містом.
— Навіщо? — запитав я.
— Я хочу побачити ті кінотеатри, у які ти ходиш, хочу купувати їжу в магазинах, у яких ти купуєш. Хочу подивитися на твою роботу. Я хочу знати, як ти живеш.
— Це може бути дуже нудно, — сказав я.
— Ні, навіть не думай про таке, — заперечила мені моя дочка. — Навпаки: це буде дуже й дуже класно.
Я почав з того, що розповів їй про свій сад бонсай.
— У малому треба вміти бачити велике, а в звичайному — дивне…
Я ввімкнув комп’ютер і показав їй, як торгую на біржі.
— Щодня? — запитала Марина.
— Щодня.
— Тоді вийди. Маю на увазі — з кімнати.
— Навіщо?
— Я не хочу, щоб ти дивився.
Вона покликала мене через десять хвилин.
— Умикай.
Я ввімкнув комп’ютер, і маленька дівчинка у величезних черевиках вийшла через дверцята-заставку, щоб потім бродити відкритими вікнами екрана, махати мені рукою, стомлюватися, запитувати «чи можу я взяти крапку?» і при відповіді «так» перетворювати вирвану з тексту крапку на яблуко і з’їдати його.