Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Уранці наступного дня я був присутній на військовій раді верховних полководців Блейза. У нього служили четверо адміралів, кожному з яких було підпорядковано близько чверті флоту, й купа сухопутних командирів. Усього на зустрічі були присутні зо тридцять чинів — як високих з червоною шкірою, так і малих волохатих.

Зустріч тривала близько чотирьох годин, а потім була перерва на обід. Домовилися, що виступаємо через три дні. Оскільки відкриття дороги на Амбер потребувало присутності осіб королівського роду, я мав на флагманському кораблеві вести за собою флот, а Блейзові випало проводити військо через землі Тіней.

Мене це непокоїло, і я запитав у нього, що він робив би, якби я не прийшов сюди й не зголосився допомогти йому. «По-перше, — відповів Блейз, якби все довелося робити мені самому, то передусім провів би флот і залишив би його на чималенькій відстані від берега, а сам на кораблі приплив би в Авернус і повів би піхотинців, а потім, у день і час, погоджені заздалегідь, вони зустрілися б з морськими силами. А по-друге, я б не сидів на місці, а блукав би по Тінях, шукаючи когось із вас, хто не відмовився б допомогти».

До другої частини його пояснень я поставився скептично, хоча... знайшов же він мене. Що ж до першої, то я взагалі не вірив у її здійсненність. Флот на такій великій відстані залишався б сліпим для сигналів із суші, тож не зміг би прийти у домовлене місце в домовлений час, а ще додайте сюди всілякі несподіванки, яких не уникнути, коли маєш справу з таким великим військом. Воно було надто велике, щоб сподіватися на успіх подібного плану.

Однак я завжди знав, що Блейз — блискучий тактик, і коли він розклав переді мною плани Амбера та прилеглих земель, накреслені власноруч, і пояснив обрану тактику, я зрозумів, що він — справжній принц Амбера, а у мистецтві підступу йому нема рівних.

Єдина прикрість полягала в тому, що той, проти кого ми виступали, так само, як і ми, був принцом Амбера. Та ще й перебував у вигіднішому становищі. Це мене непокоїло, але той факт, що коронація не за горами, утверджував нас у думці: шлях, який ми обрали, — єдино правильний і можливий, тож я вирішив, будь-що-будь, іти до кінця. Коли програємо, то нам гаплик, але ж за Блейзом — незліченне військо і реальні, продумані плани, тоді як я не мав ні першого, ні другого.

Отже, я йшов країною, що звалась Авернус, і оглядав застелені туманом видолинки й вузькі ущелини, димучі кратери та сліпуче сонце в божевільному небі; думав про крижані ночі та нестерпно спекотні дні, численні скелі й пасма чорного піску, про тутешню дрібну звірину, злу, як чорт, і до того ж отруйну; про великі пурпурні рослини, що скидалися на поголені кактуси. А ополудні наступного дня, коли стояв на кам'яному виступі над морем, а наді мною купчилися криваві хмари, раптом збагнув, що мені до вподоби це місце тому, що воно таке є, і якщо його сини загинуть у війнах богів, я обезсмерчу їх у пісні, якщо, звісно, зі мною буде все гаразд.

Утішаючи себе подібними думками і намагаючись розвіяти власні страхи, я прийняв командування флотом. Якщо нам усе вдасться, імена наших воїнів будуть увічнені в залах Безсмертних.

Я мав показувати шлях і вести за собою. Моя душа співала!

Ми відчалили наступного дня, і я, на флагманському кораблі, був за старшого. Увійшли в бурю, а коли з неї вийшли, то відстань до кінцевої мети була значно меншою. Потім я повів судна в обхід величезного виру, і ми успішно обійшли його. Далі шлях наш пролягав через кам'янисте мілководдя, а коли вже й воно залишилося за кормою останнього корабля, вода за бортом потемнішала. Довкільні барви наближалися до барв Амбера. Що ж, я не забув, як слід ходити через Тіні. Міг впливати на долю у часі та просторі. Також міг завести всіх додому. До себе додому, якщо бути точнішим.

Ми проминали дивні острови, де каркали зелені птахи, а на деревах розгойдувалися, наче фрукти, зелені мавпи. Час від часу вони щось нерозбірливо лопотіли та кидали у море камені. Цілилися, звичайно, в нас.

Я повів кораблі далеко у відкрите море, потім ми розвернулись і знову рушили до берега.

Поки борознили моря, піші частини під проводом Блейза йшли рівнинами Тіней. Чомусь я був певен, що він проведе своє воїнство, хоч які перепони чинив би йому Ерік. За допомогою карт я підтримував зв'язок із Блейзом і знав про кожен їхній крок. Зокрема, знав, що десять тисяч воїнів загинули в битві з кентаврами, котра розгорілася на одній з рівнин. П'ять тисяч воїнів забрав нищівний землетрус. А потім табір накрив смерч і викосив ще півтори тисячі. Дев'ятнадцять тисяч загинули або зникли безвісти, коли Блейзове військо пробивалося через джунглі у місці, назви якого не знав. Якісь дивні гудючі створіння з'явилися в небі й стали випалювати напалмом[34]. Шість тисяч дезертирувало, коли ми йшли через місцину, що дуже-дуже скидалася на рай, який їм обіцяли. Ще пів тисячі немов крізь землю провалилися під час переходу через піщану пустелю, і неподалік від них несподівано виросла схожа на гриб хмара диму й вогню. Вісім тисяч шістсот полягли ув одній з долин, коли в ній несподівано з'явилася військова техніка на гусеничному ходу та відкрила нищівний вогонь. Ще вісімсот захворіли, і довелось їх покинути. Двісті пропало під час несподіваних повеней, п'ятдесят чотири загинуло під час дуелей, які вони влаштовували між собою, триста померло, наївшись отруйних плодів, ще тисячу воїнів затоптало стадо величезних, схожих на буйволів тварин, що трапилось їм на дорозі. Сімдесят троє згоріло зі своїми наметами, півтори тисячі потонуло під час переправ і ще дві тисячі загинуло від вітрів, що налетіли зі сизих пагорбів.