Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Мабуть, що ні, — Ерік зітхнув. — Як там говорять? Не спати нам під тягарем корон. Не знаю, чому ми всі так пнемося потрапити у це смішне становище... Однак ти мав би пам'ятати, що я під час недавньої оказії вже двічі переміг тебе в одній із Тіней, і лише завдяки моїй доброті твоя голова ще тримається на плечах.

— Доброті, кажеш? — посміхнувсь я. — Ти добре знав, що кидаєш мене на вірну смерть, адже прирік мене сконати від чуми. Наскільки пригадую, тоді, коли це сталося вперше, все (чи майже все) залежало від випадку.

— А сьогодні, Корвіне, це має вирішитися між нами двома, — сказав Ерік. — Я кращий і старший за тебе. Якщо маєш бажання змагатися зі мною на мечах — що ж, обладунки на мені, поміряймося силою. Убий мене, і трон тоді буде, напевне, твій. Спробуй. Однак сумніваюся, що у тебе щось вийде. Я не від того, щоб зараз, тут, покінчити з твоїми домаганнями. Ну, давай, налітай. Покажи мені, чого навчивсь у Тіні, яка зветься Земля.

Меч Еріка опинився в його руках, а мій — у моїх.

Я обігнув письмовий стіл.

— Таких нахаб, як ти, ще треба пошукати, — сказав я йому. — Чим ти, цікаво, кращий за всіх нас і більше пасуєш до влади?

— Та тим, що я зайняв трон, а ви — ні, — відповів Ерік. — Ану спробуй, візьми.

І я спробував.

Зробив випад, цілячись у голову, але він відпарирував удар. Своєю чергою, я відпарирував його удар, спрямований мені в серце, лупнув з відтяжкою, цілячись по зап'ястку.

Ерік відбив і ударом ноги кинув між нами невеликий стілець. Я підкинув цей стільчик правою ногою, сподіваючись, що він зустрінеться з обличчям мого візаві, та промахнувсь, а суперник тимчасом знову пішов на мене.

Я відбив його атаку, а він — мою. Потім я зробив різкий випад уперед, був відбитий, опісля атакований і знову відбив його випад...

Тоді я вдався до дуже хитромудрої атаки, якої свого часу навчивсь у Франції: удар, обманний удар у четвертій позиції, такий самий — у шостій, тоді — різкий удар з розворотом по зап'ястку суперника.

І я таки дістав його — з руки Еріка полилася кров.

— Чорти б тебе схопили, братику! — лайнувся він, відступаючи. — Люди подейкують, що ти мандруєш не сам, а з Рендомом.

— Чиста правда, — підтвердив я його слова. — Тож проти тебе налаштований не тільки я.

Він кинувся на мене й став тіснити, і я раптом відчув, що, попри всю мою вправність, Ерік і надалі перевершує мене у фехтуванні. Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що він — один з найкращих фехтувальників, яких я будь-коли зустрічав. У мене раптом виникло передчуття, що перемогти його вже не зможу, тож не залишалося нічого іншого, як щосили відбиватися та крок за кроком відступати з такою самою несамовитістю, з якою він мене атакував. І він, і я — ми не одне століття були учнями найкращих майстрів фехтувальної справи. Я знав, що найвправніший з нині живих фехтувальників — Бенедикт, але він був далеко, тож сподіватися, що прийде та якось допоможе, не випадало аж ніяк. Тому лівою рукою почав хапати зі стола всілякі речі й жбурляти ними в Еріка. Та він щоразу вдало ухилявся, продовжуючи насідати на мене, тому я почав по дузі зміщатися ліворуч од нього, але як не старався, вістря його меча постійно дивилося мені у ліве око. Я не на жарт перелякавсь. Ерік був неперевершений. Якби не моя ненависть до нього, аплодував би його майстерності.

Я безперервно задкував, і наді мною невідступно висіли страх та знання того факту, що не переможу Еріка. Коли йшлося про бій на мечах, він був кращим за мене. Я вилаявся, проте це стало невеликою втіхою. Провів іще три хитромудрі атаки, однак він відбив їх усі. Парирувавши мої випади, Ерік насідав на мене, безперервно примушуючи відступати.

Зрозумійте мене правильно: я — дуже вправний фехтувальник. Та Ерік був іще вправнішим.

Із-за дверей зали долинули звуки метушні й тупіт ніг. Скоро тут будуть Ерікові посіпаки, і якщо він не вб'є мене до їхньої появи, то цю справу закінчать вони, за допомогою важкої арбалетної стріли або чогось подібного.

Із його правого зап'ястка крапала кров. Рука Еріка була міцною, як і раніше, однак у мене виникло відчуття, що за інших обставин, відбиваючи його удари та примушуючи працювати ушкодженою рукою, я міг би виснажити противника, а потім, коли він буде не такий уже зграбний, намацати в його захисті шпарину й скористатися нею.

Я знову стиха вилаявсь. Ерік засміявся.

— Ти дурень, що прийшов сюди, — кинув він.

Коли Ерік усвідомив, що саме я роблю, було вже пізно. (Я ж тим-часом продовжував відступати, поки майже не вперся спиною у двері. Так, це було ризиковано, адже позбавляв себе простору для маневру, та все-таки то краще, ніж вірна смерть.)

Лівою рукою я примудрився штовхнути дверний засув. Двері були великі й важкі, і тепер, щоб проникнути сюди, їх доведеться висадити. Це давало мені кількахвилинний виграш. А ще — вартувало пораненого плеча, адже не можна повноцінно захищатись і разом з тим займатися засувом. Добре, що плече було ліве. Рука, яка тримала меч, залишилася неушкодженою.

Я зухвало посміхнувся.

— А може, то ти був дурний, коли зайшов сюди? — запитав Еріка. — Адже бачиш, що стаєш повільним. — І я, вкладаючи в удар усю міць, зробив швидкий несамовитий випад.

Брат відпарирував, але, захищаючись, відступив на два кроки.