Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Отже, залишаємося ти і я, — кивнув Блейз, підливаючи віскі собі й мені. — Так, правду кажеш. Не знаю, які думки крутяться саме зараз у голові кожного, але можу оцінити силу наших родичів, і, вважаю, моє становище найкраще. Тож ти мудро вчинив, звернувшись до мене. Підтримай мої наміри — і дам тобі регентство.

— Хай береже тебе Бог, — сказав я. — Поживемо — побачимо.

Ми зробили по ковтку віскі.

— А що тут ще можна придумати? — мовив він. Я зрозумів, що це дуже серйозне запитання, і відповів Блейзові:

— Я міг би зібрати військо, щоб узяти в облогу Амбер.

— І з якої Тіні ти його візьмеш? — запитав він.

— А це, як неважко здогадатись, уже моя справа, — пояснив братові. — Втім, не думаю, що ми з тобою ворогуватимемо. Коли дійде до царювання, то я хотів би бачити на троні або тебе, або себе, або Джерарда чи Бенедикта — якщо останній ще, звісно, живий.

— Насамперед, звичайно, себе?

— Ти здогадливий.

— Тоді ми порозуміємося. Що ж, переконаний, можемо діяти спільно, принаймні в цей період.

— Мені теж так здається, — погодивсь я. — Інакше не напрошувався б до тебе у гості.

Під його бородою промайнула посмішка.

— Ти, Корвіне, шукав чиєїсь підтримки, — сказав Блейз, — а я був найменшим злом.

— Правда, — погодивсь я.

— Хочеться, щоби Бенедикт був тут. І ще бажаю, аби Джерард не перейшов на інший бік.

— Мрії, мрії... — мовив я. — В одній руці — мрії, у другій — щось іще. Перемішай одне з другим, а тоді подивися, що вийде в підсумку.

— Гарно сказано.

Якийсь час ми курили мовчки.

— Наскільки можу на тебе покластися? — запитав Блейз.

— Настільки, наскільки я можу розраховувати на тебе.

— То давай домовимося предметніше. Чесно кажучи, я був певен, що тебе вже багато років немає серед живих. Я не міг передбачити, що ти у критичний момент вигулькнеш і почнеш заявляти права на корону. Однак ти вже є, і це незаперечний факт. Тож доцільна корисна для нас обох спілка — об'єднаймо наші війська й візьмімо в облогу Амбер. Той з нас, хто виживе в цій круговерті, займе місце на самісінькій вершині. Якщо ж виживемо двоє (чорт, і таке може статися!), ми завжди зможемо все вирішити на дуелі!

Я обміркував його пропозицію. З усього, на що міг розраховувати тут чи там, вона була найцікавішою.

А вголос відповів так:

— Мені потрібен час на роздуми — скажімо, ця ніч. Рішення буде завтра, гаразд?

— Гаразд, — погодився Блейз.

Домовившись, ми допили віскі, а потім віддалися спогадам про колишні часи. Плече моє трохи поболювало, добре, що алкоголь приглушував цей біль, та ще допомагала мазь, яку дав Блейз. Невдовзі ми напилися так, що замалим не плакали, обіймаючи один одного і згадуючи старі добрі часи.