Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

І я, і Блейз преспокійно могли відшукати Тіні Амбера, що належали нам, та до скону царювати кожен у своєму царстві. Однак заковика в тому, що володарювання у Тіні не піддається порівнянню з троном Амбера. Бо всяка Тінь — це лише відбиток справжнього Амбера, міста, де ми народилися, за чиєю подобою створені всі інші міста світу.

Отож, для вторгнення в Амбер ми обрали найважчий шлях — через його численні Тіні. Будь-хто, знаючи про наш намір і маючи достатньо сил, міг чинити нам перешкоди. Ерік так і робив, і ми вмирали, наражаючись на них. Чим це мало закінчитися? Цього ніхто не знав.

Однак, якщо Ерік стане коронованим правителем, це неминуче відіб'ється на всіх Тінях.

Я добре знав, що кожен із нас (тобто принців Амбера, які ще залишалися живі-здорові), кожен з нас прагнув посісти місце правителя, і кожен, на свій безхитрісний манір, уважав, що зробить цим неоціненну послугу Амберу та численним Тіням, на яких неминуче позначиться зміна короля.

Дорогою ми проминули флотилію кораблів-примар, якими командував Джерард, — летючих голландців, для котрих і цей, і потойбічний світ зливаються в один, тож я зрозумів: ми наближаємося до мети. Ці Джерардові кораблі стали для мене свого роду віхою.

На восьмий день дороги ми були вже поблизу Амбера. І раптом на морі розгулявся шторм.

Вода потемніла, в небі почали збиратися хмари, а вітрила обвисли у штилі, який встановився після того. Сонце — велике, блакитне — заховало свій лик, і я відчув, що Ерік нарешті знайшов нас.

Потім здійнявся вітер, і — я сподіваюся, ви пробачите мені цей вислів, — він просто розбивсь об мій корабель.

Роздирали нас вітри, шматували нас бурі, як сказав би поет. Уже при перших ударах стихії все в мені почало стискатись і перевертатися. Кораблі жбурляло то в один бік, то в другий, неначе велетенські гральні кості у велетенській долоні. Одночасно, ніби змовившись, на всіх нас ринули води моря та води небес. Небо почорніло, а запону дощу, впереміш зі снігом, раз у раз розтинали сліпучі, кривулясті канати, що били в громові дзвони десь у небі. Годі було щось розчути за ревінням стихії, однак я певен, що всі, хто тут був, волали не своїми голосами. Я теж кричав. Палубою, що ходором ходила під ногами, насилу дістався до штурвала, де вже не було ні душі, прив'язався, щоб мене не змило хвилею, і взявся за стерно. Було зрозуміло, що триклятий брат Ерік, не залишаючи Амбера, творив з нами, що хотів.

Година, друга, третя, четверта... Ніщо не віщувало кінця бурі. П'ять годин... Скільки ж людей ми вже втратили? Не знаю.

А потім я відчув легке поколювання, упіймав слухом легеньке дзенькання й побачив Блейза — немов через довгий сірий тунель.

— Що тут сталося? — поцікавився він. — Я тебе викликаю, а ти мовчиш і мовчиш.

— Життя — штука надто мінлива, — відповів я. — Як-от море під нами.

— Шторм? — уточнив він.

— Бери вище! Я б охрестив його родоначальником усіх штормів та бур. І здається, що по лівому борту бачу монстра. Якщо в нього є хоч на мізинець розуму, він буде цілитись у днище... Вже поцілив!..

— І в нас теж був тільки що, — повідомив Блейз.

— Монстр чи шторм?

— Шторм, — уточнив він. — Двісті загиблих.

— Не падай духом! — підбадьорив його я. — Викличеш мене пізніше, а наразі, братику, тримайся. Гаразд?

Він кивнув на знак згоди, і за його спиною сяйнуло кілька блискавиць.

— Ерік знає, скільки у нас війська... — додав Блейз перед тим, як зникнути.

Довелося з ним погодитися.

Збігло ще три години, перш ніж буря почала вщухати, а потім, через купу часу, я дізнався, що ми втратили половину флоту (причому на моєму, флагманському, кораблі зі ста двадцяти членів екіпажу загинуло сорок). Добряче ж постарався сильний дощ!