Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Саме такий наївний буржуйський подив відбився на обличчі Шумилова після моєї відповіді. Як, жалюгідний приватний детективчик, така собі Катерина Кроль — і раптом буває в пристойних місцях?! Цікаво…
— Звісно, знаю, — з гідністю збрехала я.
— Приємно здивований. Пан Буль відкрив цей заклад трішки більш як тиждень тому, й там зараз бувають тільки свої. А ви ось про нього знаєте.
— Робота така, — насупилась я.
— О сьомій вас влаштує?
Я вже хотіла була обурено підняти брови й запитати безневинно: «Так пізно!?» Нехай знає, що я не з тих, хто займається діловими зустрічами у власний вільний час.
Але цієї миті двері без стукоту відчинились, і я так і застигла з роззявленим ротом і піднятими бровами.
— Скільки можна ляпати язиком? — безцеремонно заходячи до кабінету, поцікавилася Тигра, розтягаючи губи в своїй дурнуватій усмішечці. — Ми вже стомилися підслуховувати!
— Кгм! — вичавив із себе власник кабінету.
— Жарт, — швидко відступила нападниця, — ми просто дивилися журнали. Я зайшла запитати, чи довго ще вас чекати…
— Кого? — поцікавився Шумилов підозріло спокійно.
— Катерину Кроль, — тоном добре навченого дворецького вагомо заявила Тигра, — я влаштувалася до неї на стажування. Помічником асистента.
Я хотіла була закричати, що мене нахабно оббрехали. Ні на яке стажування цю Істоту, що так обурливо поводиться, я не приймала… Але видавець не дав мені вставити й слова.
— Як люб’язно з вашого боку намагатися залучити її хоча б до якоїсь справи, — посміхнувся він. — Тепер бачу, що ви, можливо, дійсно хочете повернути дівчаток. Напевне, дуже любите дітей. У противному випадку товариства нашої Христини ви б не витримали. Моя племінниця трохи химерна дівчинка…
Племінниця?! То он що мала на увазі Істота, пропонуючи допомогу в спілкуванні зі спонсором… Я суворо глянула в очі Тигри, що переможно світилися, і непомітно для Шумилова показала дівчинці кулака. Як вона могла не сказати мені все відразу?!
Тут у двері тактовно постукали. На порозі виник тендітний юнак із купою газет. Він пильно оглянув нас і запитав безглуздо:
— Даруйте, хто з вас Едуард?
Ми з Тигрою, не змовляючись, пирснули зо сміху.
— Ох, пробачте, запрацювався. Двадцять другий офіс за сьогодні… Я — кур’єр. Вам просили передати ось це…
Кур’єр вручив Шумилову довгастий поштовий конверт без написів і рушив до виходу. Отримувач здивовано оглянув конверт, насупився, нервово глянув на маленький монітор, що стояв на столі, й насупився ще дужче.
— А як ви потрапили в під’їзд? — запитав він у кур’єра.
Нічого не відповідаючи, тендітний юнак кинувся геть, спіткнувся та впустив і розсипав усі газети.
— Що в листі? — озвучила моє запитання Тигра.
— Подивлюся пізніше, — впевнено відповів видавець, запихаючи таємничий конверт у внутрішню кишеню піджака. З усього було помітно, що наша присутність уже обтяжувала Шумилова, — вибачте, чи не могли б ви зараз більше не ставити мені ніяких запитань? Я хочу зосередитися на роботі…
— Могла б, але не хочу цього робити, — мені добряче набридло все, що тут відбувалося. — Якщо я не хочу робити чогось, то при всьому бажанні не зможу цього зробити як слід. Тому запитань вам все-таки не уникнути!
І тут знову задзвонив один із телефонів.
— Ви ж бачите! — заволав видавець. — Увечері. Все ввечері. Я прошу вас. Давайте ввечері.
Мені раптом стало шкода Шумилова. Я вирішила бути гуманною. Мовчки підвелась і рушила до дверей.
— Коли дядько чогось не хоче, то цього й не буває, — шепнула мені Тигра. — Як у вас. Вичерпної відповіді від нього можна домогтися, тільки якщо він дійсно згоден її надати.
Я відчула себе зовсім розчавленою.
— Не забудьте, — кинув услід Шумилов, — сьогодні о сьомій!
Я б і рада була забути, але, на жаль…
Настусі в приймальні не було. Не було її також на сходовому майданчику біля входу в офіс-квартиру. Зате була записка в кишені мого плаща. Тим самим почерком, що й першу погрозу, на клапті фольги від сигарет було написано: «Дорожиш сестрою? Відмовся від справи». Якби Тигра не схопила мене за руку, я, напевне, беркицьнулася б зі сходів.
— Що з вами? Вам зле? — тоном цілком нормальної людини стурбовано запитала Христина.
Замість відповіді я простягла Тигрі клаптик фольги від сигарет. Обережність і підозріливість кудись випарувалися. Гострий напад занепокоєння через зникнення Сестриці зробив мене дурною і нерозважливою.