Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Тепер ти володієш основами теорії гри в теніс, — сказав Сіґмунд, коли вони зайшли в спортивну залу.

— Володію?

— Авжеж, лишається тільки навчитися грати.

— А сам ти вмієш?

— Ні, але я бачив, як грали по телевізору. Мені здалося, того неважко навчитися.

Виявилося, що важко. Обоє вони не мали розвинутого відчуття м’яча. Ті кілька разів, коли їм щастило, відбитий м’яч летів або просто в сітку, або в стелю. Крім того, бувало, що він зникав за тією загорожею, яка розділяла два корти у велетенській залі. Якщо Маркус був найгіршим у світі тенісистом (і тут багато що про те свідчило), то Сіґмунда можна було б назвати другим найгіршим тенісистом, хоч він і не хотів того визнавати. Щоразу, даючи маху, Сіґмунд знаходив якісь виправдання. Навіть удавав, що промахувався навмисно.

— Як ти гадаєш, навіщо я оце спрямував м’яча в стелю?

— Бо не впорався, щоб спрямувати його понад сіткою.

— Та ні, я показував тобі, як не треба відбивати. Ти звернув увагу, як я криво тримав ракетку?

— Звернув.

— Ти так не тримай.

— Та я зрозумів.

— А своїм ударом я те тільки підтвердив.

Так чи інак, але Маркус таки подав м’яча понад сіткою. Сіґмунд відбив його, і той полетів аж за загорожу на сусідній корт.

— Зараз я теж так зробив. Розумієш?

— Я вже давно все зрозумів, — промимрив Маркус і пішов діставати м’яча.

Аж тут на корт прийшли Еллен Кристина та Муна. «Вона тепер з’являється, де не посій», — подумав Маркус. Обидві дівчини світили засмаглими ногами, бо на них були куценькі білі спіднички. Сам же Маркус був убраний у брунатні штанці й світив короткими білими ногами. Отак людей і розрізняють.

— Привіт, Мавпусе, — гукнула Муна. — Я не знала, що ти граєш у теніс.

Маркус хотів було щось відповісти, але тільки чмихнув. Еллен Кристина підійшла до загорожі, й по її спині він помітив, як вона всміхалася Сіґмундові.

— Привіт, Сіґмунде! Ти тут?

— Ні, — відповів Сіґмунд. — Я в Лондоні.

— Хочете… хочете зіграти пара на пару?

— Та ні, гратимемо окремо, — відрубав Сіґмунд.

Еллен Кристина розвернулася й пішла до Муни.

— Здається, вона просто наступає мені на п’яти, — сказав Сіґмунд Маркусові, коли той приніс м’яча. — Напевно, телефонувала додому й дізналася, що я тут. Вона телефонує весь час.

Маркус кивнув.

— Таж вона в тебе закохана.

— Так, але шансів у неї не більше, ніж у дощової краплі в пустелі. Зараз ми потренуємося подавати.

Сіґмунд сказав «ми», хоч мав на увазі Маркуса. Сам же, відклавши ракетку, заходився збирати м’ячі, які Маркус старався кидати понад сіткою. Не було жодного сенсу питати, чому Сіґмунд не намагався їх відбивати. То тільки призвело б до нової безнадійної суперечки. Крім того, не треба було мати аж надто багато фантазії, аби збагнути, що Сіґмундові не хотілося показати себе перед Еллен Кристиною таким самим нікудишнім тенісистом, як і Маркус. А Маркус подавав і подавав — на схід, на захід, на північ, на південь. Часом із другого корту до нього долинало тихеньке хихотіння, але він зціплював зуби й сміливо робив свої розпачливі, безуспішні подачі доти, доки врешті-решт годинник показав дванадцяту і їхній час вичерпався.