Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
— Може, поясниш, чому копальня не працює?! — батько горланить так, що я прекрасно чую його запитання.
— Благаю, не вбивайте його! — тепер до мене долинає голос жінки, котра вибігає з іншої хатини; я вражена її сміливістю. — Стався нещасний випадок! Відпустіть його, і я усе розповім!
На мій великий подив, Капітан слухняно відпускає старого. Жінка підбігає до нього і турботливо обнімає, ніби захищаючи від мого батька. Ловлю себе на тому, що буквально не дихаю; я ані секунди не вірю батькові. Переводжу погляд на екіпаж і наштовхуюсь на Ґрейс і Бронна. Вони стоять нерухомо, чекаючи команди — нападати, вбивати. Уперше бачу їх ось так, за межами корабля, поряд із моїм батьком, який тероризує неозброєних цивільних, і мені від цього стає зле.
Через те, що мій батько і ця жінка більше не кричать, мені потрібно добре прислухатися, і хоч я пропустила більшу частину розмови, але суть зрозуміла. Вони тут добряче вистраждали.
Кілька тижнів тому в копальні стався нещасний випадок, а перед тим довга зима та жахливі умови викосили сотні людей. Ті, хто вижив — в основному жінки, діти та старі, — зосталися практично з нічим. До кінця місяця їхній мізерний запас кристалів заберуть. Хоч Королю про це сповістили, жодна підмога не надійшла — аж дотепер.
Моє серце стискається. Вона думає, що мій батько прибув на допомогу, і мені без міри страшно за неї.
Тепер й інші люди наважуються вийти зі своїх домівок. Що ж вони роблять? Невже думають, що вони у безпеці? Моє серце так гупає, що мало не оглушує мене. Вони всі в небезпеці. Не виводьте дітей! Мерщій всередину! Бігом!
Батько стріляє першим. Він поволі підіймає свій пістоль; куля вцілює просто в голову старого. Нажахана жінка кидається вбік і починає лементувати. Після цього тільки й чути це смертельне багатоголосся. Зойки. Ридання. Благання. Мольба. Батькові навіть не доводиться віддавати наказ — його люди довершують те, що він почав.
На вбивство всіх селян у батька пішло менше часу, аніж на розграбування мізерного запасу кристалів, що їх люди розраховували виміняти на їжу. Тепер їжа нікому не потрібна.
Моя свідомість — епіцентр бурі, що вирує жахіттями; думки безладно формують мозаїку нічних кошмарів; та врешті єдина думка проривається вперед, аби бути почутою — тікай!
Маю лічені хвилини, — за цей час екіпаж почистить тут усе цінне, — щоб повернутися на корабель і пересвідчитися, що ніхто не помітив мою відсутність. Скочивши на ноги, я ковзаюсь і оступаюсь, але бігом біжу назад, до берега.
Вони їх вбили. Вони прикінчили їх усіх — беззахисних, неозброєних і невинних. Убили дітей.
Я трушу головою. Не можна зараз про це думати. Мушу квапитися, але враз спотикаюся, бо намагаюся бігти швидше, ніж фізично спроможна. Сльози застилають очі, і я увесь час витираю їх, щоб розгледіти дорогу, аж поки на обрії показується моя «Діва». Не знаю як, але змушую себе знову пірнути у воду. Хай моя свідомість скільки хоче протестує, але є речі страшніші за океан. І от я на кораблі: видираюся нагору, потім, перевалившись через борт, падаю на палубу і зрештою непомітно дістаюся своєї каюти.
Лише коли я зняла всю мокру білизну, переодягнулася в сукню і майже висушила волосся, дозволяю собі маленьку паузу — і тоді ридання зриваються з моїх уст. Я затискаю долонею рота — ніхто не чує? — і мене охоплює паніка.
Вони вбили всіх-всіх. Навіть дітей.
Я завжди знала, що мій батько — безжалісний, проте гадала, що його жорстокість обмежиться лише вилученням коштовного каміння. Але вирізати все поселення? Це ніяк не вміщалося в рамки мого уявлення про те, на що він здатний. Нарешті я зрозуміла, як помилялася!
Я свято вірила, що Гадюка існує, щоб захищати. Смертоносна? Так. Сумнівних моральних якостей? Зрозуміло. Але Гадюка завжди захищає невинних! У цьому її головна місія, заради цього я і жила.
А виявляється — ми лише злодії та вбивці, брутальні кілери. Беремо собі все, що заманеться, а як кому і допомагаємо, то теж тільки собі. Я просто не можу бути такою. І не буду!
Чую, як екіпаж піднімається на борт. Мене обов’язково покличуть вітати команду з поверненням, тож напускаю на обличчя незворушний вираз і поправляю волосся. Воно ще не зовсім сухе, але сподіваюся, що це не викличе жодних підозр. Хто повірить, що я добровільно спустилася у воду? Значно важче буде приховати свою злість та зневагу.
Коли прямую на палубу, легкий поштовх унизу сповіщає мені, що ми вже знялися з якоря — очевидно, батько не хоче затримуватися тут надовго. І тут наші погляди мимоволі збігаються — не маю особливого бажання колись повернутися у це жахливе місце!