Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

Коли після шкільного випуску прибирав зі своєї шафи все

зайве, то залишив на поличці зошит з російської літератури.

Занотовував, інколи наважившись дещо перефразувати, тези

Горького, Чернишевського: «Праця найщедріше збагачує нас»,

«Праця без справжніх знань марна», «Наше щастя красиве щастям

інших». Довго, старанно читав «Війну і мир» Л. М. Толстого.

Студіював кожний розділ роману. Наташа Ростова, П’єр Безухов

зворушували Володю. Елен Безухова обурювала. Та думка, уява

школяра насамперед належали Михайлу Кутузову, Андрію

Волконському. Цими героями він захоплювався, вболівав за ними.

Дев’ятикласник з чорнобильської школи відчув потребу боронити

улюблених героїв від... класика світової літератури. Так, Володя Правик не згоден з Львом Толстим, читаючи, що

фельдмаршал Кутузов або полковий командир Волконський більше

покладаються на незалежний від них плин подій, ніж на власний

розум, власну волю. Дев’ятикласник перечитує роман. Зрештою

рішуче записує, виділивши два перші слова: «Помилка Толстого: хоче переконати, що одній людині несила змінити хід битви».

Хіба той же невисокий, зовсім не бойовий на вигляд

артилерійський офіцер Тушин не перемагав за найважчих

обставин? Взагалі, хіба на полі бою кожен воїн не вирішальна

сила? Інакше вийде, що дід Панас дарма загинув у минулій

війні, а дід Іван марно дістав тяжкі поранення. Що без дядька

Грицька сьогодні можна обійтися на далекому кордоні. Без

байдужих, справді, обійтися можна, вони всюди зайві. Та хіба

були байдужими десятки тисяч солдатів, які не відійшли з

позицій біля Бородіна? Хіба загибель кожного з них не

визначила перемогу над французами?

Учень шкодував, що в романі надто стислі сторінки про вступ

французів до Кремля. Намагався детальніше про це дізнатися.

З безлічі славетних міст Європи та Азії Москва була єдиним, де Наполеона ніхто не зустрічав. З Поклонної гори імператор

нетерпляче виглядав бояр: адже мають «північні варвари»

надіслати, як належить, депутацію з ключами!.. Не йняв віри, коли почув, що людей у Москві нема. Чекав майже добу, так і не

дочекався «догідливих рабів». Під барабанний бій, переспіви

сурм ескадрони кінної гвардії Наполеона, за ними сам імператор

з почтом в’їхали до Москви. «Лише тиша з жахом» зустрічала їх.

Раптом прогриміли постріли. З воріт Кремля, перегороджених

колодами і щитами, хтось цілив у загарбників. Артилерія, яка

саме в’їхала на майдан, кількома пострілами розтрощила ворота, троє поранених, четверо вбитих лежало за ними. Проте один

сміливець, стоячи на весь зріст, цілився рушницею у ворота. У

тисячі ворогів! За мить загинув і він. Але хіба не переміг?

Чимало може одна людина!

За шкільний твір Володі Правику виставили четвірку. Ще й

отримав зауваження: вчителька на одній з сторінок помітила...

намальований панцерник. «Берешся заперечувати великому

класику, а сам пустуєш, як хлоп’я». Мабуть, Віра Романівна

щось дізналася про той блакитий зошит. Бо якось Володя почув