Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

Е-ех! — мій співрозмовник скрипнув зубами, спересердя

відвернувся до вікна.

Наш автобус загальмував: шосе переходила колона літніх жінок

і чоловіків, на піджаках, на пальтах яких — ордени. Над

колоною звучить мелодія «Катюші», майорить прапор, що під

різким вітром нагадував червоне вітрило.

Було 9 травня, але ліс за вікном виглядав осіннім. Вогким, сірим видався день перших роковин загибелі Володимира Правика, Віктора Кібенка. День, в який родичі, товариші всіх загиблих з

«шереги номер один» прийшли до білих надгробків на краю

цвинтаря, що біля селища Митина, неподалік Москви.

Василь Бондар, Віктор Рудченко, шкільні друзі Володі

Правика, відстали в Києві від автобуса, добиралися самотужки, на мітинг пам’яті встигли. Тепер разом з усіма поверталися

назад. Міліцейська машина прокладала автобусу шлях, пропонувала іншому транспорту податися ближче до обочини.

Водії здивовано визирали з кабін: звичайний «Ікарус», кому

така шана? Помічали в салоні чоловіків у жалобі, жінок, і

сивих, і зовсім юних, в чорних хустках і шарфах, згорьованих

дітлахів, помічали табличку «Київ» на вітровому склі — і, напевне, здогадувалися. Путь звільняли. Декотрі натискували на

сигнали, вони звучали довго, сумовито.

З друзями Володі доти ще не довелося зустрітись. Василь і

Віктор — перші. Але було не до розмов. Холодний нічний

автобус, заціпеніння, тиша. Так доїхали до Києва. Єдине, що

вимовив Василь, коли прощалися:

— Діставайте всім перепустки, з’їздимо до Чорнобиля, на

місці розповімо і покажемо.

Так тижнів через два ми й опинилися разом на чорнобильській

землі, разом з Наталею Іванівною Правик ввійшли до будиночка

на вулиці Шевченка, 46, постояли перед хвірткою до садка баби

Федори і діда Романа Ільченків. Посиділи на березі Грузавки.

Німа тиша, луки до обрію, якийсь тьмяний серпанок ліг навколо, все квітне — і все блякле, блакитно-сіре.

Вздовж берега тулилися один до одного «сейфи» — споруджені з

дощок або бляхи будочки, де чорнобильські рибалки зберігали

немудрий скарб: весла, ватники, чоботи. Крізь зірвані дверцята

видно хіба що якісь уламки, ганчір’я. Кроків за двадцять, на

галявині, ще один «сейф», пограбований, беззахисний. «Дядька

Павла Правика»,— показав один з моїх поводатарів. «А човник —

Володі»,— здавлено вимовив інший. Я сфотографувала хлопців

біля вузенької сріблястої моторки. Василь кинув гірко: «Що ж, хай комусь ловиться на наших човнах, коли знайшлись охочі».

Ми поверталися на вулицю Шевченка. Ні шарудіння ящірки, ні

пташиного цвірінькання. Мовчазні луки. Такі мовчазні, наче

ніде більше не лишилось людських голосів, людського сміху.

Хлопці пригадали, як отут, біля двох стовпів, школярі з

краєзнавчого гуртка щовесни встановлювали мальовничі плакати:

«Вас вітає гостинна чорнобильська земля! Бережіть її

неповторну красу!»

Почали надходити листи від товаришів Володимира Правика по