Метаморфози

418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський, 419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може. 420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би 421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить; 422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию, 423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім. 424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний. 425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же. 426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає. 427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу! 428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти, 429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею! 430] Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе. 431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе. 432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш? 433] Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш! 434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе 435] Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою, 436] Й піде з тобою, якщо куди—небудь піти звідси можеш. 437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить, 438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо 439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду. 440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу 441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого: 442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні? 443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару. 444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте, 445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові? 446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї 447] Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може! 448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі, 449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами — 450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові: 451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі, 452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя. 453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить. 454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману! 455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60] 456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною! 457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє: 458] Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки, 459] Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе, 460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш, 461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово 462] Мовиш в одвіт, та його з—під води я не можу вловити. 463] Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить! 464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю. 465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати? 466] Те, чого прагну,— я сам. Од багатства я вбогим зробився. 467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла! 468] Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш! 469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі 470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю. 471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе 472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене. 473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній». 474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима. 475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись, 476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці 477] Зойкнув юнак.— Зупинись! Не лишай тут того самотою, 478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,— 479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!» 480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз 481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками. 482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість. 483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле; 484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь 485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні. 486] Тільки—но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля, 487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане 488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки 489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись, 490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно. 491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець; 492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні. 493] Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає. 494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу, 495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!» 496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»! 497] Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо 498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням. 499] Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» — 500] Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу. 501] «Хлопче коханий, прощай!»—І «Прощай!» — Ехо повторила. [61]