Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Так само негативно, стоячи виключно на позиціях своїх політичних симпатій і антипатій, оцінювали діяльність полковника П. Болбочана й деякі інші діячі доби Директорії: П. Христюк, Б. Мартос. Останній, зокрема, у своїх спогадах наголошує на нібито проросійській орієнтації П. Болбочана. «Російський дух був не тільки в штабі Болбочана, в його ближчому оточенні, а й серед старшинського складу багатьох частин, — пише він. — Будучи комендантом Лівобережної Армії, він (Болбочан)… призначав на відповідальні посади у війську старшин, що для них українська справа була зовсім чужою».
Б. Мартос подає ряд аргументів, що мали би засвідчити «зраду» П. Болбочана. Ці закиди неодноразово повторюватимуться потім не лише українськими політиками на еміграції, а й деякими сучасними дослідниками та істориками. Основні звинувачення полягають у тому, що П. Болбочан, по-перше, «здав Харків без бою»; по-друге, «відійшов з Харкова через Полтаву-Кременчук на Знам’янку, не ставлячи большевикам належного опору»; по-третє, «допустив відхід деяких частин на Лозову на сполучення з Добровольчою армією» і далі — «вів якісь таємні зносини з донським атаманом ген. Красновим в той час, як на Дону російські генерали формували Добровольчу армію для відбудови царської Росії»; «не виконав бойового наказу захищати залізницю Полтава-Київ і весь східний фронт»; «залишив самовільно фронт, відійшовши за Дніпро»; «відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно захоплював повітові скарбниці і запаси цукру» 140.
За свідченням багатьох очевидців, П. Болбочан ніколи не допускав самовільного захоплення державних скарбниць та харчових запасів козаками й старшинами підлеглих йому військових частин. Він суворо карав за подібні дії, не зважаючи на партійну приналежність. Зокрема, ще під час Кримської кампанії 1918 р. за пограбування державної скарбниці ним були віддані під суд прихильники УПСС. Аналогічне покарання дістали т. зв. низові отамани корпусу, винні у пограбуванні населення під час антигетьманського повстання і згодом під час відходу запорожців з Харкова й Полтави.
Звинувачення ж полковника П. Болбочана в захопленні державного майна було не що інше, як прояв міжпартійної боротьби, яка за доби Директорії нерідко супроводжувалась наклепницькими кампаніями. Б. Мартос чомусь зупиняється на діях отаманів — членів УПСС, забуваючи при цьому вказати, що подібні випадки були тоді непоодинокими й серед частин, командири яких належали до лівих українських партій. Останні ж, як правило, залишалися безкарними. Натомість, як підтверджує розмова П. Болбочана з Головним отаманом по прямому дроту 10 грудня 1918 р., командувач Лівобережного фронту на наказ «займаючи… військами певні міста, де є казначейства, робити виїмки з них, посилаючи підмогу і для Директорії…», просив С. Петлюру «зробити безпосереднє розпорядження в усі банки, аби вони по першому… требуванню видавали половину налічности», аби не «брати силою». Головний отаман запевнив П. Болбочана, що «таке розпорядження Директорія вже видала» і обіцяв передати йому по прямому дроту 141.
З одним із тверджень Б. Мартоса, хоча й з суттєвою корекцією, можна погодитися — П. Болбочан «не був політиком, що для революційних часів має велике значення» 142. Якщо бути точним, треба говорити про відсутність будь-якого політиканства в діях полковника. В. Євтимович у своїх спогадах наголошував, що «Болбочан помилився в своїх надіях на розум і державну здатність української революційної демократії» 143. Він наводить також документи, які значною мірою спростовують звинувачення Б. Мартоса на адресу полковника. За словами В. Євтимовича, зі штабом Запорізького корпусу певний час контактував М. Міхновський — засновник українського самостійницького руху 144. Цей факт знайшов своє відображення і в спогадах одного з лідерів УДХП В. Андрієвського, який напередодні від’їзду М. Міхновського до П. Болбочана особисто зустрічався з ним та мав кілька розмов про наміри правих сил щодо П. Болбочана. Зокрема, М. Міхновський хотів запропонувати полковнику поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалось близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис. чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення. В. Андрієвський згадує, що М. Міхновський покладав на П. Болбочана «одиноку надію», не довіряючи Є. Коновальцю, біля якого «ходив»