Соло бунтівного полковника. Вершина

Зорій майже ніколи не залучав до співпраці вроджених стукачів і провокаторів, яким продати чи закласти найближчого друга — медом не годуй. Такі не могли принести нічого, крім шкоди. Як правило, то були брехливі гнилі людці, без моралі й совісті, без будь-яких принципів. Саме такі «помічники», яких заради якоїсь потреби все ж доводилося вербувати, при нагоді заради вигоди або просто через амбіції зраджували, продавали, підставляли, оббріхували.

— Олександре Григоровичу, я про вас багато знаю. Вибачте — така професія. Протягом кількох місяців я спостерігав за вашим, так би мовити, публічним життям, ознайомився з вашою творчістю. Не буду приховувати — цікавився вашим особистим життям. Ви ж про мене нічого не знаєте. Я далекий від думки, що ви горите бажанням дізнатися про мене, але, коли я розповім дещо про специфіку моєї роботи, відразу ж зрозумієте, чому ми з вами тут говоримо удвох — ви, письменник, і я, співробітник КДБ.

— Слухаю вас, — спокійно сказав Сашко Тесля.

— Ви навчалися в Київському університеті й знаєте, які процеси у ньому відбувалися на початку 70-х.

Сашко Тесля знав, бо літературне життя в столиці в середині 70-х було бурхливим і цікавим. А він аж ніяк не відносив себе до тих, які не виходять на люди зі своїх келій. Тоді Київський університет, який у всі часи був центром вільнодумства, «оговтувався» від цілої низки гучних політичних процесів, унаслідок яких немало студентів і викладачів поплатилося за свої свободолюбиві ідеї звільненням з цього храму науки й культури, а то й взагалі опинилося за ґратами. Так звані «шістдесятники» розпорошилися: хто знову пішов у служіння комуністичній владі (а куди подітися, їсти ж хочеться), хитріші зачаїлися до кращих часів, а найбільш затяті, яких так і не вдалося приборкати, і далі підпільно розповсюджували самвидав, збиралися під виглядом культурологічних і літературних гуртків, де перебували під пильним наглядом КДБ.

— Авжеж, чув. Кожна нормальна людина, можливо, хоч і не брала участі в тих подіях, була в курсі, переживала й співчувала.

— Кому?

— Ну, хто кому, — ухилився від прямої відповіді Сашко.

— Та не тушуйтеся, — Богдан Данилович поблажливо посміхнувся. — Було б дивно, якби студенти стояли на боці влади чи адміністрації університету, попри те, що в країні тоді проводилася офіційна пропаганда на підтримку здійснюваної органами КДБ і компартією боротьби з українським буржуазним націоналізмом і взагалі — з усім українським. Весь народ не заженеш у яму покори. Завжди знайдуться люди, які думають по-іншому, ніж влада, а дехто й насмілюється вчиняти всупереч тим постановам і правилам, що нав’язані владою.

Сашко дивився на Зорія круглими очима, навіть не помічаючи цього. Про що говорить цей підполковник? Точніше, про що — зрозуміло, але — як? Це ж неприхована провокація кадебіста, розпізнати яку легко може навіть людина без життєвого досвіду або й зовсім дурна. Сашко таким себе не вважав. Мабуть, не думав так про Теслю і підполковник. Тоді навіщо ці розмови?