Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Водночас, попри творчий «нічний діалог» з підполковником КДБ, Тесля твердо вирішив іти на обумовлену зустріч: будь-яка реальність краща, ніж очікування невідомого.
4
Наступного дня письменник Сашко Тесля і підполковник КДБ Богдан Данилович Зорій зустрілися в Гідропарку.
— Ви знаєте, дивно, але я добре спав уночі, хоча після нашої зустрічі увечері довго думав про вас і про ситуацію, що склалася, — сказав Сашко, потискуючи простягнуту йому руку.
— А чому б здоровому молодому організмові не відпочити після повноцінного робочого дня, — Зорій зовсім не хвилювався, хоча це була перша розмова, під час якої він мав закласти основи для наступного, найвідповідальнішого етапу в довгому й копіткому процесі, який ось уже кілька століть називається не інакше, як вербування агента. Чи розуміє це вже зараз молода людина, але з чималим життєвим досвідом, талановитий письменник Олександр Григорович Тесля?
Зорій не хвилювався тому, що протягом усієї служби в органах державної безпеки він завербував десятки подібних до Теслі письменників, академіків, професорів, докторів наук, редакторів газет і журналів, провідних кореспондентів радіо й телебачення. І жодного разу Зорій не мав поразки. Жоден із кандидатів на вербування не відмовився від співпраці з ним. Кожне вербування Зорій готував так ретельно, так вивчав людину, з якою він мав вирішувати серйозні державні справи, що відмови ніколи не мав. Методика поступового залучення до співпраці розроблялася протягом багатьох років, її шліфували теоретики й удосконалювали практики.
Зорій майже ніколи не залучав до співпраці вроджених стукачів і провокаторів, яким продати чи закласти найближчого друга — медом не годуй. Такі не могли принести нічого, крім шкоди. Як правило, то були брехливі гнилі людці, без моралі й совісті, без будь-яких принципів. Саме такі «помічники», яких заради якоїсь потреби все ж доводилося вербувати, при нагоді заради вигоди або просто через амбіції зраджували, продавали, підставляли, оббріхували.
— Олександре Григоровичу, я про вас багато знаю. Вибачте — така професія. Протягом кількох місяців я спостерігав за вашим, так би мовити, публічним життям, ознайомився з вашою творчістю. Не буду приховувати — цікавився вашим особистим життям. Ви ж про мене нічого не знаєте. Я далекий від думки, що ви горите бажанням дізнатися про мене, але, коли я розповім дещо про специфіку моєї роботи, відразу ж зрозумієте, чому ми з вами тут говоримо удвох — ви, письменник, і я, співробітник КДБ.
— Слухаю вас, — спокійно сказав Сашко Тесля.
— Ви навчалися в Київському університеті й знаєте, які процеси у ньому відбувалися на початку 70-х.
Сашко Тесля знав, бо літературне життя в столиці в середині 70-х було бурхливим і цікавим. А він аж ніяк не відносив себе до тих, які не виходять на люди зі своїх келій. Тоді Київський університет, який у всі часи був центром вільнодумства, «оговтувався» від цілої низки гучних політичних процесів, унаслідок яких немало студентів і викладачів поплатилося за свої свободолюбиві ідеї звільненням з цього храму науки й культури, а то й взагалі опинилося за ґратами. Так звані «шістдесятники» розпорошилися: хто знову пішов у служіння комуністичній владі (а куди подітися, їсти ж хочеться), хитріші зачаїлися до кращих часів, а найбільш затяті, яких так і не вдалося приборкати, і далі підпільно розповсюджували самвидав, збиралися під виглядом культурологічних і літературних гуртків, де перебували під пильним наглядом КДБ.
— Авжеж, чув. Кожна нормальна людина, можливо, хоч і не брала участі в тих подіях, була в курсі, переживала й співчувала.
— Кому?
— Ну, хто кому, — ухилився від прямої відповіді Сашко.
— Та не тушуйтеся, — Богдан Данилович поблажливо посміхнувся. — Було б дивно, якби студенти стояли на боці влади чи адміністрації університету, попри те, що в країні тоді проводилася офіційна пропаганда на підтримку здійснюваної органами КДБ і компартією боротьби з українським буржуазним націоналізмом і взагалі — з усім українським. Весь народ не заженеш у яму покори. Завжди знайдуться люди, які думають по-іншому, ніж влада, а дехто й насмілюється вчиняти всупереч тим постановам і правилам, що нав’язані владою.
Сашко дивився на Зорія круглими очима, навіть не помічаючи цього. Про що говорить цей підполковник? Точніше, про що — зрозуміло, але — як? Це ж неприхована провокація кадебіста, розпізнати яку легко може навіть людина без життєвого досвіду або й зовсім дурна. Сашко таким себе не вважав. Мабуть, не думав так про Теслю і підполковник. Тоді навіщо ці розмови?