Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
«— Як швидко прийшла весна, — Юліан Бучацький хотів відволікши думки свої і брата від сумних звісток. — Сонце гріє майже по-літньому. В Карпатах уже розтанув сніг, хоча надворі лише квітень. Я вже у другій декаді місяця без жодних зусиль прогулювався гірськими стежками. Та й дороги швидко підсохли».
Творю, товаришу кадебіст, творю! Ви ж навіть не підозрюєте, що австрійці пішли в наступ і до травня 1915 року відвоювали майже всю Східну Галичину. Відступаючи, росіяни «захопили» з собою кілька сотень заручників — українських впливових діячів. Втекли з росіянами і русофіли, роль яких у Західній Україні зійшла нанівець.
Під час війни несолодко було українцям і в центрі. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов був задоволений. «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху», — його слова. Але після холодного душу 1915 року, коли росіяни зазнали великих втрат, їхній гонор трішки підупав. В Україні Російської імперії знову потроху почали відновлюватися українські кооперативи, видання, книгарні, газети. Відновила діяльність організація ТУП — Товариство українських поступовців, які виступали за автономію для України.
У травні 1915 року у Відні відновила свою діяльність Загальна Українська Рада, яка тепер покладала надії на незалежність російської України після того, як австрійці переможуть, та надання автономії Східній Галичині й Буковині. Але в 1916 році австрійці пообіцяли ще більшу владу полякам. Тому Рада на знак протесту знову саморозпустилася.
Це все, товаришу підполковнику, є нашою історією. І розписана вона майже в усіх нормальних сучасних підручниках.
Тільки не в нас, а Там! Вам же, напевно, це все до дупи. Подивимося, яку історію ви мені завтра розкажете. А якщо Бог дасть, то ви прочитаєте в моєму романі, що агітаційна робота СВУ серед сотень тисяч полонених австрійцями українців привела до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які потім братимуть участь у боротьбі за українську справу.
Так ось, товаришу кадебіст, своїм втручанням у мій налагоджений творчий процес ви не дали мені можливості сьогодні описати участь старшого покоління родини Бучацьких у подіях 1914 року, тобто коли тільки-но розпочалася Перша світова війна. А саме це, за моїм задумом, мало сприяти вихованню нового покоління борців за українську ідею. Саме в період після Першої світової, в 20-30-ті роки сформувалося покоління моїх героїв, яке братиме участь в ОУН, проти ОУН і «між ОУН». І Софія, і Андрій, і Олесь, і Роман, і Тарас та інші герої мого роману. І ось такі, як ви, товаришу підполковнику, є причиною того, що доводиться писати кусками, то забігаючи у відтворенні життя героїв уперед, то повертатися на багато років назад. Ну, нічого, зі своїм романом я розберуся. Мені б нині розібратися з вами…
З
Так, Сашко Тесля добре пам’ятав, що відбувалося з ним після першої зустрічі з підполковником КДБ. Він і тоді, і з плином часу був упевнений, що та зустріч не була випадковою. Про це сказав і сам підполковник. Більше того, кадебіст не приховував, що Сашко йому навіщось потрібен. Він так і сказав: «Мені потрібна ваша допомога». Тільки от чим ще відносно молодий, майже нікому не відомий письменник Сашко Тесля може допомогти органам, та ще таким?
Тесля знав — з комітетниками не пожартуєш. Чув він і про те, що КДБ вербував стукачів, аби знати все, що відбувається в суспільстві. Кажуть, вони були мало не в кожному трудовому колективі, в будь-якій організації. Але ж самого сексота Сашко особисто ніколи не бачив, з ним не спілкувався. Чи ж так? Він же не міг знати, що вітається за руку з агентом КДБ, який доповість своєму оперу про об’єкт, яким зацікавився Комітет. Було й у них в університеті кілька хлопців, про яких казали, що вони стукачі КДБ. Тоді Сашкові було байдуже, він навіть не знав, вірити цьому чи ні.
Звідки було недосвідченому в таких справах Сашкові Теслі знати, що одне з основних правил у Комітеті держбезпеки, як, до речі, й у спецслужбах інших країн, — забезпечення конфіденційності співпраці агента з органами. Для цього здійснювалися складні операції з відведення підозри оточення до особи агента і спрямування тієї ж таки підозри на «негодний об’єкт». Тобто опер підставляв когось іншого, на якого й думали, що саме він стукач, тоді як справжній агент глибоко конспірувався й був поза підозрою.