Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Хрещатик! Хіба ж думалося, що ходитиме головною вулицею столиці щодня, навіть іноді й не усвідомлюючи, що йде Хрещатиком? Думи такі частенько відвідували Сашка…
Та сьогодні він повернув не до східців Андріївської. Пішов до пам’ятника Богданові Хмельницькому. На Сашка впливали ті здоровенні гранітні камені, з яких було зроблено п’єдестал. Він замріяно дивився саме на ці брили. Чомусь пригадувалися піраміди єгипетських фараонів. Чи гідний бути похованим у піраміді Богдан Зиновійович?
Такі дурниці іноді лізли в голову Сашка, коли він ось так, як сьогодні, стояв біля дзвіниці Святої Софії й дивився на пам’ятник гетьману.
— Доброго вечора, Олександре! — чийсь голос, незнайомий, упевнений, але водночас ніби вибачаючись, тихо окликнув Сашка, який зовсім не чекав у таку пору зустріти тут когось знайомого.
Сашко повернув голову. Перед ним за кілька кроків стояв чоловік років до сорока, у темному костюмі, світлій сорочці з краваткою в якусь діагональну смугу.
— Здрастуйте, якщо ви звертаєтеся до мене. Бо ж поблизу нікого немає, а ви назвали моє ім’я. Хоча я вас, здається, не знаю.
— Вам зовсім не здається. Ви мене справді не знаєте, — чоловік підійшов ще ближче. — Колеги називають мене Богданом Даниловичем, мама просто звала Богданчиком, начальство, іноді знімаючи стружку, просто — товаришу Зорій. — Мужчина подав руку. — Богдан Данилович Зорій, підполковник Комітету державної безпеки України. Можу показати посвідчення, але, думаю, ви й так повірите.
Сашко здивовано дивився на незнайомця, але руку подав. Потиск підполковникової руки був міцним.
— Наскільки вистачає мого уявлення і знань про вашу професію, — не дуже сміливо, але все ж упевнено сказав Сашко,
— запитання будете задавати ви. Тому… Я слухаю вас.
Підполковник усміхнувся. Йому, либонь, зовсім не хотілося розмовляти офіційно, але пояснити дещо все-таки треба було. Пізній час (на годиннику маже 23-я) та й раптовість (чи ж раптовість?) зустрічі вимагали пояснень.
— Не дивуйтесь, Олександре. Наша зустріч насправді невипадкова. Я маю великий досвід спілкування з людьми. Різними людьми. Тому смію вас запевнити, що в мене відпрацьовано кілька варіантів, як почати бесіду, щоб співрозмовник спочатку принаймні не втік, а якщо пощастить, то й вислухав. Знаєте, який прийом найбільш вдалий і виправдовує себе майже на всі сто? Я кажу завжди те, що маю намір сказати, заради чого прийшов, ради чого шукав зустрічі, ради чого Складав усі свої плани.
— Ну, і ради чого ми оце тут стоїмо? — Сашко посміливішав, і в нього з’явилася якась упевненість, що цю ніч він ще проживе.
— Я хочу спитати вашої поради.
— Поради? Моєї?
— Так. У деяких питаннях я не такий дока, щоб добре розуміти суть. А розуміти, ой, як треба! Причому розуміти глибоко. Щоб прийняти правильне рішення…
— ?
— Я розумію ваше здивування. Але прошу вислухати мене. Хоч і пізній час, але саме зараз нам ніхто не заважатиме. Та й вечір сприяє душевній розмові…
— Душевній? Ви вважаєте, що коли незнайома людина вночі звертається до вас на ім’я, потім відрекомендовується співробітником КДБ і дає зрозуміти, що давно спостерігає за вашим життям, а потім питає поради, в чому — поки що не зовсім усвідомлюю, — у нас має вийти душевна розмова? Так, мабуть, справді — душевна. Бо моя душа десь добирається до п’ят. Чи ви думаєте, до мене щоночі підходять люди з КДБ, і я з ними душевно гомоню?
— Якщо з’явилися нотки гумору — значить, усе гаразд. Головне завдання я вже виконав: ви не накивали п’ятами й почали розмовляти.
— Ви почали…
— Так, але ми вже бесідуємо. Правда, вже трішки запізно, тому я, щоб сьогодні довго вас не затримувати, просто прошу дозволу побачитися ще раз, тоді я вам розповім, навіщо я шукав зустрічі.
— Просите дозволу? Якийсь ви не такий… Але душа моя, яка щойно була в п’ятах, почала звідти чомусь потроху виповзати і стає на місце.
— Ви знаєте, де місце душі?
-Є з цього приводу анекдот. Але він не зовсім пристойний…
— Гаразд, колись розповісте. А зараз давайте домовимося про зустріч. Ще раз запевняю: мені потрібна ваша допомога. І ні про що погане не думайте. Щоб позбавити вас зайвих роздумів, ми маємо зустрітися якомога швидше. Давайте завтра? Можемо в Гідропарку. Там ваша літературна братія майже не буває, більше відпочивальники-пенсіонери. Мене все ж чималенько людей у місті знає. Можуть неправильно подумати про нашу з вами милу бесіду.
— Я не знаю… А якщо відмовлюся?
— Тоді будете думати про це все своє життя. І жодна література в голову вам не полізе. Творчість вимагає спокою і водночас пригод. Чи не так? А для ваших героїв потрібні нові враження, — усміхнувся Богдан Зорій.